Як Добриня Кощія переміг, царство залізне преобразив

Їде Добриня по Землі, думу думає: “Любов’ю Божою осяяна, ніби Сонцем Великим, — росте душа людська. Більшою за ліс, більшою за гори може вона ставати, весь простір собою обіймати! Найбільша битва душі — битва з вадами своїми. Якщо зникнуть вади — невразливою душа стає! Тáк хвороби і туги зцілюються, тáк сила та краса душі набуваються, тáк нездоланною стає її любов! Отець-Творець у битві тій допомагає, шлях в Обитель Свою показує…”

Їде Добриня та бачить: іде на зустріч дівчина, краси особливої. Легко по землі ступає, сама — як сонечко сяє!

Вклонилася вона Добрині поклоном земним та й каже:

— Візьми мене, Добрине, до раті своєї Богатирської, я тобі допомагатиму!

Є лихо одне на Землі нашій: розростається царство мертве, залізне! Губить воно і Землю, і людей. У царстві тім править безсмертний Кощій.

Над царством тим залізним — дим та чад. Небо синє закрив хмарою чорною сморід. Не пробитися сонячному світлу, не пізнати ні весни, ні літа! Птахи в тім царстві не живуть, дерева в тім царстві не ростуть. Панцир залізний землю закрив, не з’явиться навіть й пагінчик живий!

За законами смерті царство залізне живе. Немає там сенсу в житті людському! В труді непосильнім люди спини гнуть — і царство залізне, що їх гнітить, самі ж люди зміцнюють та примножують!

Люди все життя своє Кощію служать, тільки працюють, сплять та їдять. Життю такому ніхто там не радий. А як інакше жити — і не відають.

Злобою людською Кощій живиться, покірністю насолоджується, владою впивається… І ніхто з ним не впорається…

— Не дівоче це діло, красуне, — з Кощієм воювати! Розкажи краще, як тебе звати-величати, та як до царства залізного дістатися. З Кощієм я впораюся, людям тим спробую допомогти.

Звуть мене Настусею! Не відмовляйся від допомоги моєї, Добрине, я тобі у нагоді стану! Не злякаюся я і не втечу, і в справі твоїй складній тобі допоможу!

Бо ж в царстві Кощія народ живе. І Кощій людей своїх поперед себе пошле, щоб царство своє боронити. Треба людей тих не згубити! Допоможу я від сну їх розбудити: бо ж свобода й воля людині Отцем-Богом від народження дана! Я нагадати їм спробую, для чого душа на Землю йде, для чого у тілі людськім живе! Я вмію співати пісні чарівні: що в пісні такій співається — обов'язково збувається!

Сказала вона так і заспівала:

А ще є в мене зернятка чарівні, які я з собою візьму: кинеш насіння в землю — одразу ж зійде, не встигнеш озирнутися — деревце проросте! Не відмовляй мені, Добринечко, візьми з собою!

Здивувався Добриня силі дівочій небаченій, вклонився поклоном земним:

— Не думав я раніше, що до снаги дівиці подвиги Богатирські! Гаразд, поїдемо разом людей з царства того залізного визволяти!

Покликала Настуня свого коня, без сідла на нього скочила. Так разом і поїхали.

Довго чи коротко їхали, до царства залізного приїхали.

Послав Кощій назустріч Добрині простих людей: щоб Добриня їх пожалів, згубити не схотів — та й геть сам поїхав.

Накинулися люди прості, стали Добриню бити, хто чим може. Та Добриня їх із себе скинув — на всі боки вони розлетілися.

— Ви за що б’єте мене? Не ворог же я вам!

— Нам Кощій наказав тебе прогнати! Якщо так не зробимо — непереливки нам буде!

Став їм Добриня говорити, як людина на Землі має жити: щоб не злу, а добру служити, любов’ю творити, світлом сяяти, радість дарувати, спокоєм мирити, ніжністю та ласкою зцілювати!

Тут і Настуня підійшла, хліба подала — та пісні свої заспівала.

Стали люди ті дивуватися та задумуватися…

… А Добриня і Настуня далі йдуть.

Добриня мечем махне — панцир залізний, що землю вкриває, розсікається. Де раз вдарить — чиста річенька там потече! Де вдруге вдарить — джерело заб’є!

А Настуня собі зернятка кидає: раз кине — травиця зійде, два кине — яблунька виросте, ще кине — сосна незабаром гіллям зашумить, ще кине — берізка листям шелестить! Настуня від радості сяє — все навколо зацвітає! Не встигли озирнутися — виріс ліс і сад: пташки до того саду летять, звірі до того лісу поспішають!

Стало царство Кощієве зеленіти, стали птахи на деревах пісні співати, стали звірі нірки рити, стали риби в річках жити — ожила земля! І люди отямилися-прокинулися…

Стривожився Кощій, затурбувався. Зібрав він військо слуг своїх найближчих, у броню залізну з голови до ніг закутих, послав їх, щоб Добриню і Настуню вбили, ліси винищили, сади вирубати, звірів і птахів згубили.

Виїхало військо незліченне, в лати закуте. Їдуть — щоб сокирами дерева рубати, стрілами в звірів вціляти, мечами Добриню й Настуню вбивати.

Як побачили вони Добриню — рядами стали: щит до щита. Мечі та списи оголили — і на Богатиря помчали.

Добриня промінь сонячний щитом спіймав — та на прислужників Кощієвих, в броню закутих, спрямував. Стало їм нестерпно гаряче: сонце пече так, що пара з усіх щілин у броні пре! Як в казані варяться, як на сковороді смажаться!...

Не витримали вони світла сонячного! Зняли обладунки свої залізні, повітря чисте вдихнули — і від життя колишнього страшного отямилися!... В повітрі ж бо — весняних квітів аромат! І воювати вже ніхто не рад!

Тут Настуня попереду стала:

— Не з війною, з миром до вас прийшли, світло любові й життя суть принесли!

Забули ви, навіщо життя людині дано, та як вона ним розпорядитися може! Того й живете так, як Кощій велить!

Навіть повітря над царством вашим було отруйним! Захищати ви хотіли силу злобну, котра всім неволю несе, а Кощію — безсмертя дає!

Життя у вашому царстві — справжнє пекло, долі своїй лихій тут ніхто не радіє! Ви самі дозволили себе поневолити, самі землю свою дозволили згубити — самі себе тепер повинні визволити!

Якщо злоба та покора рабська у вас викоріняться — сила до Кощія не повернеться! Тоді тільки і зможемо його здолати!

Знайте: не раз на Землі душа людська живе! Зі смертю тіла душа не вмре, знову потім народиться: до любові та світла вона ж прагне!

І є призначення у життя нашого: зробити душі добрішими та кращими, в любов себе перетворити, закони життя пізнати, Добру та Світлу служити, Бога-Отця любити! Можемо ми задуми Його на Землі втілювати, єдність всього сущого пізнавати!

… Водою живою їх Настуня вмиває, хлібом чарівним їх Настуня пригощає. І навкруги — весна! Яблуні цвітуть, пташки співають!

Добриня ж уперед поїхав, до битви з Кощієм готується.

Тут зрозумів Кощій, що сам-на-сам йому з Добринею доведеться битися. Зібрався з усією силою своєю злою, коня осідлав, до Добрині поскакав:

— Готуйся до смерті, Добрине! Силу мою добром не здолати і зло не зламати! Я за все добро сильніший! Бо ж у всякій добрій людині — хоч краплина зла, та є! А від зла усякого — тільки росте міць моя, тому безсмертний я! — сміється Кощій.

Стали вони битися.

Щит Добрині зло Кощія відбиває — а Кощій те зло в себе поглинає, радіє. Мечем Добриня голову Кощію зрубає — а взамін нова голова виростає, ще потворніша за попередню…

Кощій регоче, торжествує:

— Моя візьме! Ніколи тобі, Добрине, зла мого не здолати!

Стомився Добриня, та ні на крок не відступає! Бо ж позаду нього — земля відроджена, люди пробуджені! І треба спосіб знайти силу злобну перемогти!

А Кощій навалився на Добриню, задушити злістю своєю хоче.

Зрозумів тут Добриня, що не було й немає в ньому ні краплиночки злості, а що є сила любові велика, від Отця-Бога отримана, котрою Кощія тільки і можна здолати!

Тут Добриня Кощія Світлом Отця, з грудей сяючим, залив — і стала сила Кощієва танути-зникати…

Як світло тьму проганяє — так і злість від Добра тане й зникає.

І розтанув Кощій цілком. Навіть місця мокрого не лишилося.

Стали люди Добрині та Настуні дякувати.

Стали вони істину бачити: щоб світ змінити, щоб землю відродити — з себе треба починати. Стали люди себе змінювати, стали душі любов’ю наповнювати, доброми діяннями преображатись! Почали вони по-новому на землі своїй оновленій жити.

… А Добриня далі їде.

Їде Добриня по Землі, думу думає: “Любов’ю Божою осяяна, ніби Сонцем Великим, — росте душа людська. Більшою за ліс, більшою за гори може вона ставати, весь простір собою обіймати! Найбільша битва душі — битва з вадами своїми. Якщо зникнуть вади — невразливою душа стає! Тáк хвороби і туги зцілюються, тáк сила та краса душі набуваються, тáк нездоланною стає її любов! Отець-Творець у битві тій допомагає, шлях в Обитель Свою показує…”.