Частина перша

Розділ перший: Вигнання

Молодий православний священик Олексій їхав у заметіль саньми до нового місця свого служіння, загорнувшись від вітру й морозу в не дуже підходящу для цього ряднину, котрою колись накривали сіно. Дещиця цього сіна, що залишилась у санях, виявилася дуже доречною, рятуючи його від лютої холоднечі.

Чолов’яга, що погодився довезти Олексія до маленького скиту, де йому належало відтепер жити, час від часу сипав прокльонами на адресу погоди й грівся самогоном.

Це місце в передгір’ях Уралу, куди відправлено Олексія, було для нього свого роду засланням.

… А ще ж зовсім недавно була Москва, життя в самому центрі подій, що відбувалися в країні, навчання у Спаському монастирі, а потім греко-латинській академії Семена Полоцького, щойно створеній за взірцем європейських університетів. Потім — рукопокладання в присутності наближених до царського двору священнослужителів… Це обіцяло блискуче майбутнє…

… І от — все зруйновано!

Спочатку помер його опікун-вихователь — чесна й мудра людина. Він провадив усі майнові справи Олексія. І Олексій — сирота зі шляхетного й заможного роду — був вільний від усієї суєти з управління маєтками.

Олексій — лиш до духовного направляв усі свої стремління. Він обрав для себе шлях чернечого служіння Богові — бо до цього з дитячих літ мав мрії та помисли.

Після смерті опікуна, недовго думаючи, Олексій передав усе своє майно та гроші церкві — і потім прийняв постриг. Адже «важко заможному увійти до Царства Небесного»*. І зараз після цього — все й відбулося: опала, вигнання…

Олексієві боляче було згадувати про це… Адже лише чималі гроші та землі, що йому належали, були дуже потрібні тим, хто розпорядилися позбутися його присутності в Москві… Кожен з них поспішав привласнити якомога більший шматок цього земного добра…

І ще — незручним був молодий і пристрасний проповідник преображення духовного життя…

І отепер — зруйновано все: всі його мрії про перетворення життя церковного, всі думки про звершення добрих справ на Славу Божу, на благо держави Російської, на благо народу величезної країни, що в такому приниженні нині живе…

… Тепер він став одним із тих, хто вже ніколи не зможуть нічого змінити в житті й церкви, і країни взагалі…

… А здавалося ж… Гіркі думки про долю свою печальну — мов сірий туман крутилися в голові Олексія:

«Тепер я — ніхто… Я — мов сніжинка в цій хуртовині… І яка різниця: розтане вона зараз — чи примерзне до якогось замету й чекатиме в нім свого кінця навесні…

Може, залишитися в якомусь провінційному містечку? Почати інше життя? І ніхто ніколи не дізнається: де я згинув, ким став?

… А зрештою — навіщо? Немає в цьому сенсу!... Адже не до того прагне душа! Адже з глибокого свого устремління — шлях чернечий я обирав!

Чи, може, Богові потрібна навіщось така моя гірка доля?

Стільки питань! А відповідей — катма!...»

Час від часу Олексій подумки повертався до останніх тижнів свого столичного життя, згадував полум’яні промови, що виголошував перед багатьма своїми друзями й наставниками. Йому здавалося, що його слова запалювали й в інших людях любов до Бога і прагнення до преображення духовного життя в країні. Олексій був певен, що знає, як це можна й потрібно зробити! Аби тільки його почули ті, хто керують життям церковним, — щоб розповіли про це цареві…

І от — вони почули…

… Він згадував останню розмову з тим, хто сповістив йому про вигнання з Москви. Яскраво виринув у пам’яті насмішкуватий вираз його обличчя, його зверхній тон «переможця» в цьому житті, що завжди знає, на чий бік стати в придворних інтригах — щоб самому і вціліти, і просунутись…

— От і поїдеш тепер, — говорив він, — думок своїх єретичних позбуватись і каятися! Он — старець Миколай раніше теж вчити всіх намагався, хотів усіх «торговців із храмів вигнати»… Нічого! Схаменувся! І слово хоча б одне від нього тепер не щороку чують…

— Що ж лихого в нестяжанні, якщо так Ісус заповідав?

— Так не про своє ж багатство піклуємося! Про багатство церкви! А ти — засуджуєш! А це — гріх!

… Олексій справді спіймав себе на осудливих думках, бо не раз бачив багату обстановку житла співрозмовника, бачив, як він їв скоромну їжу в піст у великій кількості: «за благословенням і для підкріплення немочі тілесної». Тільки що ж це за неміч? Живіт — округлий, щоки — блищать від жиру…

«Чи осуджую я? Чи образився?»

… «Любіть ворогів ваших, благословляйте тих, що проклинають вас, чиніть добро тим, що ненавидять вас і моліться за тих, що ображають і женуть вас!»*

Олексій спробував заглибитися в молитви.

Вітер ущух, снігопад закінчився, все засяяло в світлі призахідного вже сонця, що вибралося з-поза хмар.

Краса й тишина сніжна!

… Візник зупинив сани:

— Далі дороги немає, пішки йдіть!

— Як це — немає?

— Немає й не було! Влітку стежка є, а зараз — так ідіть!

— А де село?

— І села немає! Весь народ давно вже до заводу залізорудого переселили. Тут — лише кілька будинків лишилося. Ті, хто для праці на рудниках та в печах плавильних не годяться, — лише ті тут вік свій тепер доживають.

… Візник махнув рукою в бік похилених і почорнілих хатин, що виднілися віддалік.

Потім він повернувся в інший бік і показав рукою напрямок, куди Олексієві йти:

— Он — хрест над верхівками дерев! Бачите? Так на нього і йдіть! Там — скит. І старець Миколай там живе.

… Олексій узяв мішок зі своїми скромними пожитками, прилаштував за спиною і попрямував до того хреста.