Нова Екопсихологія
|
|
Розділ третій: Уроки старійшини Благослава. Лад між людьми й БогомБлагослав почав учити Раду, втім, обережно й дуже тихенько. Він поки оберігав її від тієї сили душі, що в ній вже починала проявлятися. Тепер вони бесідували про важливе: — Скажи-но мені, внучко, що таке — лад? — Ну, це — коли люди одне з одним у згоді живуть. Це — коли людина до іншої людини не просто ласкаво ставиться, а розуміє завжди, що іншому добре, а що — гірше. Це —коли бажання іншого зрозуміло без слів і радісно виконати таке бажання! І коли це — взаємно, то, значить, в ладу люди живуть. Цьому мене тато вчив. — А чи думала ти, що в ладу треба не тільки людині з людиною жити? — А з ким же ще? — Можна і з рослинами, і з тваринами в ладу жити. Можна — і з Богом в ладу завжди бути! — Про рослини і про звірів та пташок — це зрозуміло: тато мені це теж показував. А про Бога — ти поясни. Як можна не в ладу з Богом бути? Хіба таке буває? — Буває… Коли люди не ладнають між собою, коли вони бачать лише сварки свої, образи свої, тоді те, що з Богом вони не в ладу, — цього вони зазвичай не помічають, навіть не замислюються взагалі про це. Бог же — все Своє Творіння пронизує Собою і знає щомиті все про кожного. Якщо між людьми неладно або якщо створіння різні, на Землі Богом втілені, від людей лиха зазнають — значить, люди Божественний лад в Творінні поведінкою своєю порушують. Значить, і з Богом — теж немає у душ таких гармонії. Тому в собі-душі порядок кожному навести важливо дуже. Мов у домі своїм чистоту ми наводимо — так і в думках, і в емоціях треба навести такий порядок і мир, щоб любо було і самій людині і перед Богом не соромно було б! А коли у людини в душі любов і спокій, то навколо себе вона простір преображає: краще й гарніше робить його — і для себе самого, і для тих, хто довкола. От поглянь, Радо, як ти вважаєш: чи правильно це — усім своїм емоціям цілковиту волю давати? Якщо стало мені радісно й приємно — радію, стало зле від чогось — сумую, серджуся, дратуюсь? — А як іще можна? — Ти, внученько, маєш навчитися володіти собою. Чи ти пам’ятаєш, щоб тато твій гнівався, дратувався, ображався на кого-небудь? — Ні, не пам’ятаю такого. — От і ти так жити вчися! Силу в людині-душі може бути закладено велику — і тоді може вона поранити інших ненароком, якщо не пильнує людина уважно: скільки силоньки вкладено в слова її, які почуття наповнюють її і як вона їх проявляє. Ось — мурах на їхній стежині чи пташине гніздо, непримітне в травичці, легко пошкодити, якщо йти по землі незграбно, без розбору ноги ставити! Ти ж умієш роздивлятися довкола і старатись не шкодити? — Так, стараюся нікому живому боляче не зробити. — Так і у світі стосунків між душами легко заподіяти кривду, біль спричинити даремний словом чи дією, якщо не зважати на наслідки думок та слів своїх, якщо допускати в душу роздратування, гнів, образи, печалі! Якщо сильна душа, то навіть думками й емоціями своїми може вона здоров’я іншої людини поправити — або ж, навпаки, пошкодити, навіть не вихлюпнувши у гніві слова недобрі, а лиш маючи на думці лихе. І, навпаки, якщо з любов’ю в думках і серці людина живе, то й простір навколо прекрасним для інших і навіть цілющим стає. А якщо з Богом лад у душі завжди — то Бог у просторі тім для душі Головним Господарем стає. От і вчися ладу, Великим Творцем для дітей Своїх задуманого, навіть в малому дотримуватися… — А як? — Пам’ятаєш, як на світанку ми разом сонечко зустрічали? Вчилася ти серденько духовне світлом, схожим на сонячне, наповнювати, промінням навсібіч світити. — Так, мені подобається так робити! — Коли світло любові сяє в душі і любов ллється вусебіч — то й виходить, що з Богом ти в ладу. Й усім дітям Його разом з Ним — ти любов посилаєш! Виходить, що ти одну з Богом справу звершуєш! Коли тобі добре — в тебе це ніби саме собою виходить. А тепер ти, коли захочеться тобі образитися чи розсердитись, теж згадуй про своє серденько сонячне й постарайся з нього на все поглянути й усе навколо любити. Тоді відразу минеться образа чи досада! — Я старатимусь! … Багато надавалося Раді можливостей вчитися так чинити, і не завжди ще так у неї виходило. Учив Благослав Раду часто досить строго. За провинності, навіть дрібні, суворо іноді сварив, за самовілля — теж сварив, послуху цілковитого вимагав. Бувало ж, що забуде Рада щось зробити, замріявшись. Чи не послухається в чомусь Благослава. Наприклад, в лісі занадто довго одна гуляє чи річку перепливе й на інший берег піде за травами… Тоді тиждень-два дід до неї слова жодного не промовить, на неї навіть і не дивиться. Рада навіть Радомирові часом жалілася: — Тату, ну що ж дідусь мене все настановляє та докоряє мені? Сам вчить про любов, а мене — ніби й не любить взагалі? Як щось добре зроблю — рідко коли похвалить. А як помилюся чи не послухаюсь — то так сердиться, ніби я злочинниця яка… Я ж іще вчуся! А він… А як щось хороше пропоную, то ніколи він по-моєму не зробить… — А ти, доню, не супереч через дрібниці: «хочу!» чи «не хочу!» Ти — слухайся! Як навчишся дідуся слухатись — то й Бога легше буде навчитися завжди розуміти й слухатись! — Але я іноді бачу, що дідусь не правий буває, — і тоді мовчати не можу! А він — категоричний! Завжди, як сказав, — так і буде: чи до добра, чи до лиха це призведе… — От бунтарка знайшлася! Доню, дідусь твій — він не просто так у своїй правоті впевнений. Він на себе велику відповідальність прийняв — і за всіх людей в общині, і за тебе теж! Коли це зрозумієш — пізнаєш, чого йому ця його впевненість коштує! А поки що — не супереч у дрібницях волі його! Якщо здається тобі зараз, що він у чомусь не правий, то послух повстримає самість у тобі, та й мудрості навчить! На правоті своїй тоді будеш наполягати, коли твердо будеш впевнена, що від Бога ця правота походить, а не від хотінь самості власної! Це — твоє маленьке особисте «я» вирости намагається й усім довкола сказати: «я тáк хочу!», «я краще знаю!», «я і сама розумію!», «я це вмію краще від інших!»… Коли маленьке власне «я» змириться — тільки тоді зможеш ти твердо пізнавати Волю Божу! І ще — слід розуміти, коли правота твоя не для тебе однієї значення має, а для багатьох людей значуща! Втім, лиш у спокої розуму і в любові сердечній — Голос Бога ясно розрізняється! — Як твій? — Так. — А можна зробити так, щоб це маленьке противне «я» геть прибрати, щоб воно жити не заважало, людей між собою не сварило? — А що тоді від тебе залишиться? Ти — сама подумай!... Та й не зажди ж це маленьке «я» — противне! Ти ж іще свідомість, що зростає! І здатність міркувати, і воля, й емоції — якраз і складають тебе-душу, що розуму набирається, любові й доброті навчається! Це особисте мале «я» лиш тоді може бути прибрано назавжди, коли кожну частинку тебе-душі Божественне «Я» замінить. А поки — якщо навчишся бачити в собі прояви «противні», як ти підмітила вірно, то можеш учитися не дозволяти лихій частині себе життям твоїм керувати! Вчися лихе в собі прибирати, а хороше — плекати! А тому, як господарство в общині провадити — ти сама вчися в дідуся! Житейської мудрості він за життя своє довге — багато накопичив! І ти маєш в нього багато чому навчитися, а не сперечатися через дрібниці! І як гриби солити, і коли мед збирати — адже це не привід вам для сварки! А то ви про лад великий, Богом замислений, розмови важливі провадите, а самі не завжди в ладу жити стали… — Так…, це правда… — А ще, зрозумій, доню, дуже потрібні йому твої любов, ніжність! Його суворість — вона зовнішня: важко йому!... І ти йому допомагати могла б не лише справами. Твоя любов — це велика підтримка! А ти — сперечаєшся з ним через дрібниці! Не годиться так! … І Рада тепер дуже сильно старалася допомагати Благославу в усьому. * * * В общині дітей було мало, і друзів-ровесників у Ради було не багато. Та й дитячі пустощі не захоплювали її. Часто вже не по-дитячому відчувала вона світ і людей довкола. Багато вона вже вміла бачити й відчувати душею. Рада про світ Божественний дуже знати хотіла! Коли хтось із общинників про свої медитації розповідав — туди бігла й слухала. Пробувала їх виконувати, як сама розуміла. Потім і діда про це запитувала. Втім, Благослав зазвичай відмахувався від таких питань: рано, мовляв, тобі про це знати! А Рада знову й знову тепер шукала тільки Єднання з Любов’ю Божественною, від якої лад настає між людиною й Богом. Шукала — між іншим, у тому, що чула про медитації і про Бога в розмовах общинників. Одного разу попросила вона діда: — Покажи мені Бога! — Так ось же Він, дивися! — відповів Благослав, жартівливо посміхаючись. І рукою навколо махнув. Втім, Рада розуміла, що не бачить вона того, що дід бачить і знає. І не відступилась вона: — От Веліяр сказав, що ми можемо з’єднатися із Божественною Мудрістю й Силою — лише через предків наших. І що ти маєш учити нас медитації «родове древо», завдяки котрій всю силу предків і мудрість використати всі ми могли б. А ти — не вчиш! Приховуєш? Що це за медитація така? — Навіщо це тобі?! Ти ж із батьком своїм завжди поговорити можеш! Або ж — у мене запитай! Навіщо тобі такі розмови Веліяра слухати? — Він гарно говорить… Його багато хто слухає… Я пробувала таке дерево уявити, щоб там усі душі, хто в роду нашому жили, відчувалися… І чим глибше коріння того дерева, тим раніше, виходить, на Землі ті наші предки жили… Та тільки як визначити, хто першим у роду був? Адже у нього теж батьки були! Отже, і немає такого «першого»? І стало в мене так само собою виходити, що, чим глибше дивитися, — тим більше родів людських об’єднується… А якщо образ дерева на всіх людей поширити, а потім — на все, що на Землі живе, то й виходить, що всі люди, та й усі створіння інші, — діти Бога. Кожна людина є гілочкою крихітною на тому дереві життя! Гарним дерево, що я уявила, вийшло! Одним потоком Божественної Сили усе в нім жило й росло! Тато дивився та посміхався. А пояснювати не став… Ти от мені скажи: отже, усі народи з Божественної Волі на Землі народилися? Й усі — одне одному рідня? Всі одне одного любити б мали? А чому ж не так навкруги? Чому ми потай живемо, від усіх ховаємося? — От ти до чого сама додумалася! А мене запитуєш! Правильно ти все зрозуміла! Втім, і родичі в сім’ї одній не завжди ладнають! А ти хочеш, щоб усі народи в мирі та згоді відразу жити навчилися! От ми — Бога іменем Род називаємо. Але не тому, що один єдиний наш рід — від Бога. А тому, що Бог — усьому сущому є Родитель. А ще йменуємо Його Сварогом — тобто, Сотворителем, Творцем. Усі Душі Божественні — у Ньому в Єднанні живуть. Але при цьому кожна така Душа може і Свій власний Лик явити, пораду дати, як тато твій, наприклад. А ті, хто цієї Єдності не досягнули ще, вони в інших — не-Божественних — світах живуть, знову на Землі народитися повинні будуть. І не всі родичі-предки людей мудрість і святість мають. І не всі пораду мудру дати можуть… — А в яких таких світах вони живуть? Розкажи, дідусю! — Досить тобі про це мудрувати! Опісля зрозумієш! Іди-но краще на город, там бур’яни повиростали! Грядки просапай! — Ну, дідусю! Ну чому ми тепер так живемо, ніби крім турботи про поживу для тіл наших — інших турбот немає? Що не спитаю в тебе — ти відразу роботу якусь вигадуєш! — Ну, раз не хочеш, — іди гуляти! А я сам піду город сапати. — Навіщо ти так, дідусю? Просапаю я город! — Зажди, внученько! Сядь отут поруч, поговоримо! Чи знаєш ти, що таке голод? Не коли просто їсти тобі захотілося, не коли заради очищення людина їжі тиждень-два не вживає. А коли вся община без їжі взимку залишилась… Не знаєш! І добре, що не знаєш! А я от — знаю… Давно це було, ти ще й не народилася тоді… І тато твій тоді ще дитиною був… Неврожайний був той рік… А ще — пожежа велика лісова знищила багато… Заледве поселення відстояли… А комора із запасом зерна згоріла… І гриби — теж не вродили… Все, що восени виросло, — відразу поїли виголоднілі люди… І не зробили запасів грибів, трав не насушили… За тих часів я ще не був старійшиною. Але загальні запаси зерна, що вдалося врятувати від пожежі, беріг для общини, потім ділив порівну… Добре, що не довелося тобі бачити страждання в очах матерів, чиї діти від голоду плачуть і слабнуть… У мене тоді серце кров’ю обливалося, але розумів, що, як більше відразу дам, то до весни — усі не дотягнемо!... Тоді звелів усім варити кору осикову та глицю, а також тонкі гілочки верби… … Бабуся твоя того року відійшла. Батька твого рятувала від хворі, від голоду, а сама не подужала, злягла… Отоді я дуже багато зрозумів — про себе, про людей наших… Лікарем стати тоді вирішив. — Так чому ж Бог таке допустив? — Бог людей по-різному вчить. Іноді ласкаво й тихенько, іноді — через страждання… Добре вірити, що Бог завжди допоможе: пошле й поживу, й везіння… Та тільки, якщо люди самі про це перестають турбуватися — то бувають гіркими уроки… Старійшина наш тоді провину свою зрозумів і руки на себе наклав — до весни вже ближче… А решті — як жити?... Мене тоді й обрали… — Ти пробач мені, дідусю, я піду на город і все зроблю. А ти опісля навчи мене лікувати хвороби! Ти ж — умієш! — Добре! Вчитиму! Іди! — посміхнувся внучці Благослав. * * * Дід Ради був добрим лікарем. Багато знав про властивості рослин цілющих, багато вмів і силою душі змінювати в енергіях тілесних хворого. Ці знання передавалися з покоління в покоління та зберігалися в їхній общині століттями. Проте, в общині Благослава люди хворіли дуже рідко. Зазвичай допомога була потрібна лише домашнім тваринам. Благослав охоче, але й без поспіху, почав більше розповідати внучці про цілющі рослини. Вони разом збирали трави, сушили їх, потім настоянки готували. А пізнавати світ Божественний та різні інші світи невидимі — не поспішав він учити Раду. Справами ж по господарству общинному він навчав і навантажував її — як дорослу вже. Втім, усе ж, Раду не вдовольняло життя повсякденне, що минало майже в самих тільки клопотах по господарству. І вона знову й знову, прагнучи до пізнань духовних, шукала відповіді на свої питання: — Дідусю, а як ти думки інших людей пізнавати можеш, якщо вони тобі про це самі не говорять? Цьому можна навчитися? — Можна. Та тільки навіщо тобі таке вміти? — Ну, ти ж про те, як в ладу з усіма жити, розповідав… Якщо розуміти, про що людина думає, чого хоче, — то легше буде їй добре зробити! — Людина-душа будь-яку іншу душу відчувати може. І рослини, і тварини, і люди — як душі — для іншої душі завжди відчутні, якщо любов’ю й увагою ми їх обіймаємо. Ходім он до тієї берізки! … Вони підійшли до молодої стрункої берізки, що росла неподалік на пагорбі. — От бачиш? — яка красуня! Молода, струнка, листячком шелестить… Трохи старша від тебе. Ти — обійми її, відчуй, яке в ній життя! Спробуй душею — з душею берізки з’єднатися! … Рада ніжно обійняла білий стовбур. Берізка ледь погойдувалася від легких хвиль вітру… Рада відчувала стовбур берізки, її гілля з ніжним зеленим листячком… Безліч гілочок — і всі вони до неба, до сонечка тягнуться! … Ніби здалеку долинув голос діда, хоча він і стояв поруч: — А тепер відчуй її коріння, що берізку із Землею-Матінкою з’єднують, тілу берізки сили й поживу дають! … Рада із подивом зрозуміла, що може відчувати простір нижче поверхні землі. І потім — ніби вся планета стала основою, з якої і Рада, і берізка росли! І все в житті цієї берізки Рада відчувала так, ніби сама на певний час берізкою стала! — Отак людина-душа будь-яке створіння зрозуміти може! Так — і Бога можна навчитися розуміти! А про людей так все знати — не обов’язково: не всі хочуть, щоб думки їхні були розкриті… Ти поки вчися з деревами, з пташками дружити, розуміти їх! А коли треба буде, то й іншу людину завжди зрозуміти-відчути зможеш! … І вони пішли назад додому. * * * Рада часто просила діда розповісти їй про Бога, про те, як Бог світом управляє. Вона про все це знати хотіла! І Благославу доводилося все частіше поступатися її стремлінням. Так, одного разу на світанку вони вирушили з поселення до лісу. Йшли вони довго і між собою не розмовляли. Рада думала, що дідусь покаже їй ще одне місце особливе, де вони рослини цілющі збиратимуть. Вони прийшли до невеликого глибокого й прозорого озера надзвичайної краси. Небо з легкими хмаринками відбивалось у плесі. Коли вони підходили, то — певної миті — Раді здалося, що вони перетнули прозору межу й увійшли до особливого чарівного світу. Ніщо довкола не змінилося зовні. Та раптом — немов Прозоре Світло, видиме лише душею, посилилося… І настала ніби загусла тиша… Ця тиша пронизувала все довкола. В ній — усе ніби вповільнилося й розчинилось у прозорім спокої… Варто поглянути на травинку — й здавалося, що все її життя — на долоньці душі. Ось — метелик підлетів і занурив хоботок у квітку, насолоджується нектаром. Ось — вільшанка підлетіла й сіла зовсім поруч, поглянула цікавими очками в очі Раді й заспівала. Ось — зайко вийшов з лісу неквапливою ходою. Благослав і Рада стояли тихо, не ворушачись, і зайко їх не помічав. Посидів він трохи — і вирушив далі у своїх заячих справах… Сонечко здіймалося все вище — і крапельки роси сяяли, як маленькі сонечка. Все це Рада вже бачила не раз, проте… не так… Зараз вона раптом зрозуміла, що вона сама є складовою частиною цього прекрасного світу, така ж, як і росинки, як птаха, як зайко. І є Бог — Великий, Безкінечний, Люблячий, Котрий створив усе це, Котрий наповнює усе це Своїм Життям, Любов’ю, Силою, Красою! І можна було спостерігати, відчувати, як Його животворча Енергія тече і в маленьких травинках, і у величезних деревах… Усе було пронизано Його Присутністю… Рада відчула, що ця Сила наповнює її саму! І тіло, і душа — все існує лиш тому, що є Він — Творець, Родитель, Батько й Мати! Тиша була сповнена присутністю Живого, Ласкавого, Безкінечного за розмірами Океану Всесвітньої Свідомості… Благослав заговорив дуже тихо й повільно: — Ось — ти Бога хотіла пізнавати, внученько… Тут — місце особливе. Тут — легко Бога відчувати, якщо розчинитися в просторі душею й любов’ю своєю полинути до Бога. Та й не тільки ти хочеш відчути Бога, але й Бог хоче показати Себе тобі! Дивися, слухай, запам’ятовуй! Бог присутній усюди. Але тут — Він особливо явний для нас. А нам — треба навчитися сприймати Його так само явно — всюди й завжди. Якщо завжди бути з Богом, як зараз, — то й буде з Богом в ладу все твоє життя! Цьому ми з тобою й учимося кожного дня наших життів. А як навчимося — то станемо з Ним Одне — як тато твій, як безліч Інших. … Рада побачила в прозорому Сяйві усміхнені очі Радомира, ніжні Руки Його, потім багато-багато інших Образів і Рук, що пронизують і підтримують все життя на планеті і її красу. Прийшло чітке розуміння, що Бог — в ній, навколо неї, що Він присутній в усьому й в усіх… Причому Він — жива, ніжна Любов! … Рада отямилась, як від сну, й роззирнулася довкола. Було все те ж прекрасне озеро, травинки, сонячне світло голубило сяючі краплі роси… Але того відчуття Єдності повернути не вдавалося. Рада подивилася на діда. Він стояв непорушно і, вочевидь, ще досі сприймав світ так, як на короткий час було дозволено побачити і їй. … Потім вони повільно поверталися додому, збираючи трави. Рада тепер знала, що те відчуття Єдності з Богом вона обов’язково має навчитися відчувати саме завжди. І — так і жити: в Бозі і з Богом в собі! |