Нова Екопсихологія
|
|
Розділ шостий: РозбійникиРаз на рік, улітку, вирушав Олексій до міста, де торгували сіллю. Містечко це на шляху до Сибіру повстало поблизу покладів солі, а відтак мало розвиток торгівельний. Купував тут Олексій те мізерне, що в їхньому зі старцем Миколаєм житті необхідне було. Також — листи відправляв, що старець велів, і від інших людей прохання брав, якщо такі були, — щоб відправити. На ці кілька днів у місті він зупинявся в місцевого дяка чи у воєводи. Складав папери різні багатьом людям, що приходили зі своїми проблемами, і за це мав запас чорнил, паперу й трохи грошей — на потреби їхні зі старцем насущні: ту ж сіль, наприклад, щоб гриби та овочі на зиму запасти. А цього року влітку це не довелося зробити. Була вже пізня осінь, коли Олексій, закінчивши всі господарські справи в скиту, вирушив до міста. Там усе склалось успішно. Назад повертався Олексій у радісному піднесенні. На серці легко було від відчуття, що дещиця користі була людям в його порадах, що поміч, хоч і не велика, була від справ і слів його для людей, з котрими він бесіди мав. Погода стояла ясна, перший морозець прихопив дороги, що розкисли були від дощів, — і простувалося легко. Сонечко — мов у прощальній ласці — голубило променями останні золоті листочки на берізках… … Розбій на дорогах не був у ті часи дивиною. Втікали люди в ліси з каторги, втікали від повинності військової, втікали з монастирів і скитів від жорстоких звичаїв віри нової чи фанатизму віри старої, втікали й від жорстокості поміщиків і нових власників гірничої справи. Знаходили прихисток вони в тайгових лісах, а декотрі з них гуртувалися в банди й шукали поживи на шляхах торгових. * * * На Олексія напали четверо розбійників. Грабіжники оскаженіли через те, що взяти в Олексія було нічого… Солі трохи та папір — оце й усе. Вони стали його жорстоко бити, виміщаючи злобу свою на увесь білий світ і за життя своє понівечене, безнадійне… Потім вкинули тіло побитого до півсмерті Олексія до балки… — Добити б треба! Донесе, пошук здіймуть! — промовив ватажок розбійників. — Облиш! І так повсюди шукають! А гріха вбивства на душу брати не хочу! — відказав широкоплечий із похмурим поглядом розбійник, найбільш рослявий і сильний з нападників. — Теж мені, праведник знайшовся! Чистеньким хочеш залишитись? — Не вийде! — сплюнув зі злістю ватажок. Він простягнув широкоплечому сокиру: — На от, добий! … Олексій спокійно і ясно раптом зрозумів, що ось вона — година смертна. Смерті він не злякався. Він навіть якось зрадів тому, що ось нині все закінчиться і він, можливо, побачить Ісуса, дізнається про все, чого не відав, але хотів би знати, зрозуміє те, що нині ще не зрозуміло… Він промовив, звертаючись до розбійників, слова про те, що прощає їм скоєний йому біль і смерть його тілу, котру вони замислили. Олексій став проказувати молитви про прощення грішникам їхнього невідання того, що чинять. Розуміння, що зараз його молитва за цих заблуканих є те мале, що він може робити, додало спокою. Про врозумлення й спасіння душ грішних, що втратили здатність любити в пітьмі духовній, потекли слова Олексія з глибини душі. Він звертався до Ісуса, Котрий — Єдиний, напевне, знає, як допомогти їм, цим нещасним… Розбійник, що стояв із сокирою в руці, із подивом слухав, потім опустив сокиру: — Не зможу, сам прикінчи цього блаженного… — Що? Назад до «розкольників» тебе потягнуло? Де ж вона була, твоя «віра», коли ти до мене прийшов? Побачимо, чи оцього Бог врятує за те, що він чернець і «щіпка»* і не двома перстами хреститься? Чи не врятує? Ну? Випробуємо? В моїх руках — нині його життя! … Ватажок підійшов, сам узяв сокиру, хотів розмахнутись і… раптом зустрівся очима з ясним, ніби сяючим і дивовижно спокійним поглядом Олексія. Він здивувався і теж не став добивати… Троє спільників мовчки дивились на те, що відбувалося. Ватажок запитав Олексія: — Як ти такий сміливий, підеш до нас у банду? Жити тоді залишу! Мені сміливі потрібні! — Ні, не для того життя дано… — А ти що — знаєш, для чого? — От зараз — на «тім світі» — можливо, й дізнаюся… … Ватажок сплюнув, вилаявся…, але вбивати не став. Олексія, стікаючого кров’ю, залишили повільно вмирати у балці… Він ледве доповз до дороги і знепритомнів. * * * Неочікуваний, непередаваний і блаженний спокій охопив Олексія. Відчуття тіла з його болем зникло… Олексій побачив у трепетливому полум’ї свічок лик Ісуса на іконі. Цей лик раптом ніби оживати почав. Ісус посміхнувся Олексієві й простягнув до нього Руки! Олексій потягнувся до Нього, але не зміг доторкнутися… Ніби прозора стіна відділяла… Він побачив, як ворушаться губи Ісуса: «Я чекаю на тебе, сину Мій, але не зараз: багато ще тобі пізнати й здійснити треба!» … Почув чи просто зрозумів ці слова Олексій… А Ісус все дивився — і душу сповнювала Любов Ісуса! Олексій знав, що саме ця Любов Ісуса — і є Найголовніше! Потім він уже нічого не бачив і не відчував… * * * Старець Миколай вийшов зі скиту вперше за п’ятнадцять років. Прийшов до тієї хати в селі, де в кульгавого старого була єдина на всю околицю конячина. Попросив запрягти: — Лексія поїду шукати, біда з ним сталася, запрягай, Христа ради! … Похмурий власник конячки без заперечень запряг у воза свою вихудлу шкапу. Сам поїхав зі старцем. … Вони знайшли Олексія. Перша поземка вже припорошила дорогу. Вони знайшли його — ще живого. Ледве підняли тіло й поклали до воза. — Не виживе, — похмуро похитав головою кульгавий старий… Втім, зняв із себе куфайку й укрив Олексія. Рушили в зворотний шлях. Старець Миколай мовчав. У нього на колінах лежала голова Олексія. Він обережно притримував його тіло: віз дуже трусило на замерзлих вибоїнах. Смертельно бліде лице Олексія було навдивовижу спокійне й прекрасне… Цівки запеклої крові з-під світло-русявих пасм немов навіть прикрашали лице… Перед старцем Миколаєм ніби сам собою виник лик Ісуса із поглядом, що сягав глибини душі. Старець Миколай дивився в очі Ісуса й молив: «Нехай за Волею Твоєю буде, Господи!» * * * Олексій вижив, але одужував повільно. Старець Миколай доглядав його, як дитя мале. Годував із ложки. Подовгу стояв він перед іконою, і у світлих очах часто блищали сльози… Часом він сідав поруч, і вони бесідували. Той час запам’ятався Олексієві спокоєм і щастям, не дивлячись на повільне відновлення здоров’я тілесного. Він майже не відчував тіла, а душа радувалася від того, що йому — Ісуса даровано було побачити! Розповів він старцеві Миколаю про це: — Може, це — тільки видіння, марення від хвороби всього лиш… Але як згадаю — серце щастя сповнюється! — Не мені про це судити… От — Ісус тобі життя зберіг, Себе явив — і, значить, є для цього причина… Йому — це відомо, а не нам, грішним… Що Ісуса бачив — це в серці бережи. А людям даремно не говори про це… Випробовування, включно із немочами плоті, часто даються нам для врозумлення й укріплення духу! А смерть свою так близько побачити — це дар великий від Бога! Добре — так підбити підсумки минулого й довірити Господеві майбутнє! |