Нова Екопсихологія
|
|
Розділ восьмий: Зцілення хлопчикаРаз якось захворів тяжко хлопчик Тихін — старший син тієї жінки Євфимії, котру старець Миколай охрестив колись. Дитина була без тями. Тіло горіло від жару, що не спадав уже не першу добу. Дочка Євфимії Дуняша підсобляла по дому, піклувалася про все, а сама Євфимія — ніби зламалася… Вона змирилася зі смертю сина й лише звинувачувала себе у гріхах і причитувала тихенько, стоячи навколішки перед іконою. Олексій же рішучо боровся за життя дитини… Він приніс мед, звелів заварювати трави, котрі ще старець Миколай сушив і вчив готувати від різних недугів. Сам Олексій молився невпинно й намагався через руки пропустити Те Світло Боже, що відчував у серці духовному… Часом йому здавалося, що тільки його руки ще втримують життя у тілі дитини… Втім, чудесного зцілення за молитвою не відбувалося… Олексій бачив Світло Божественне й відчував Присутність Божу як ніколи ясно! Усі сили свої він намагався вкласти в молитви… Але хлопчик продовжував марити… Він то хрипів і задихався від кашлю, то слабко стогнав, то впадав у ще глибше безпам’ятство, і, здавалося, що ось зараз і залишить душа змучене хворобою тіло… Життя хлопчика ніби трималося ще тими зусиллями, що прикладав Олексій, але весь час було відчуття, що ще трохи — й воно обірветься… Олексій продовжував молитися — гаряче, з останніх сил. Він уже майже не сподівався на чудо, але вперто продовжував: «Ісусе! Що я роблю не так? Ось — я бачу Світло Твоє і знаю, що Ти Всюдисущий і Всесильний, Турботливий і Милостивий! Чому не зцілиш Ти хлопчика? Якщо причина тому — гординя моя, що захотів я зрівнятися з апостолами Твоїми в уміннях великих — то мене за це покарай, а не дитя! За мою недосконалість — не карай його! Чи слабка віра моя? Але ж не винна дитина боляща — в недосконалостях моїх! Чому не дозволяєш Силі Твоїй зцілити його? Адже Всемогутність Твоя не знає меж!» Олексій докоряв собі, коли відволікався від стандартної молитви — на вільне звернення до Ісуса. Потім знову й знову молився, потім пробував направляти свої дерзновенні прохання до Отця Небесного, пробував згадувати всіх Святих, за молитвами котрих, як подейкують, відбувалися чудесні зцілення… Присутність Божа була такою сильною та яскравою!... Вона ніби наростала, наближалася!... Але чудо не відбувалося… Раптом у двері постукали. Відчинила, навіть не спитавши «Хто?», Дуня, сестра хворого хлопчика. На порозі стояла дивовижної краси молода жінка. Олексієві здалося, що Сяюче Світло сходило від незнайомки. Або ж — це просто крізь дверний отвір до задушливої хати увірвалося свіже морозне повітря й сонячне світло засяяло довкола незнайомки?... Вона вклонилася господарям земним уклоном, торкнувшись кінчиками пальців підлоги. Олексієві здалося, що вона напружилась на мить, розглядаючи його чернечу одіж… Потім сказала спокійно м’яким грудним голосом: — Мене звати Рада, я — знахарка. Вилікую я хлопчика. … Олексій, похитуючись від утоми, підвівся з колін, даючи місце біля ложа хворого. Рада підійшла. Зняла верхній одяг і залишилась у сорочці світлій до підлоги, з червоною вишивкою по коміру й по рукавах; вбрання було перехоплено на тонкій талії тканим паском. Густе русяве волосся її було заплетено в косу нижче пояса. Очі — сіро-голубі спокійні й ласкаві. Лиш на мить Олексій зустрівся з нею поглядом, а запам’ятав до найдрібніших деталей прекрасний образ. Рада підійшла до хворого, поклала руки на груди й на голову дитини. Кільки хвилин стояла так, тіло її ніби завмерло. Олексій побачив Світло Божественне — яскраве Сяйво Біло-золотистого Світла заповнило все. Це Світло текло крізь тіло Ради й наповнювало тіло хворого хлопчика. Олексій вийшов у сіни й опустився на лавку… Світло нематеріальне було повсюди навкруги й не припиняло сяяти. Олексій немов провалився в це Світло. Все зникло з його сприйняття у Спокої та Блаженстві Світла… Він знав, що все тепер буде добре… Олексій прокинувся від того, що його шарпала за рукав Дуняша: — Тимко одужав! Геть зовсім здоровий! Поглянь, поглянь! Бог допоміг! Ти лікував, потім Рада вилікувала зовсім! Мамка не плаче більше! Ти тільки поглянь! … На постелі сидів усміхнений Тимко. Євфимія хотіла годувати його супом з ложки, та він сам став їсти… Жінка втирала сльози щастя. — А де ж знахарка, де Рада? — запитав Олексій. — Пішла ще ввечері. Як жар у Тимошки спав — так і пішла… Сказала, що вилікувала. Ми боялися, що вранці зле знову може бути, а він, оно, здоровий зовсім! Вона так і говорила, що здоровий буде! Чудо Господнє сотворилося! Мати хлопчика Євфимія перехрестилася й ревно зашепотіла молитви. Олексій сам теж опустився навколішки перед іконою й дякував Богові за явлене чудо. * * * Потім він поволі йшов до скиту і все думав про ту, котру звали Радою, про ту, котра з легкістю зцілила помираючу дитину, як Ісус та Його апостоли: «Значить, це — можливо! Хто вона? Звідки? Хто навчив її цьому? Чи можна цьому навчитися?» |