Частина третя

Розділ перший: Новий дім

За кілька днів Рада сказала Олексієві:

— Ми мали б сьогодні піти в общину: сказати всім, що — перед Богом — ми тепер чоловік і дружина. В нас так заведено. Ти згоден?

— Звісно! — радісно відповів він.

… Рада і Олексій ішли до поселення общинників. В променях ранкового сонця ліс здавався казково прекрасним!

— Нас зустрічатимуть, ти не дивуйся!

— Зустрічатимуть? Але як вони дізналися?

— Я дідусеві розповіла.

— Але ж ви — не бачилися! Ми ж весь час були разом!

— Ну, ти ж знаєш, що можна на відстані іншу душу бачити, відчувати. І бесідувати можна. Ти ж вже вмієш говорити з Ісусом! І ти знаєш, що я з батьком своїм Радомиром говорю часто. Ну от, і дідусеві розповіла про нас. А він мені у відповідь: «Раз так — в общину приходьте: перед усіма оголосити ваш союз потрібно!»

Олексій обійняв Раду, підхопив на руки, поцілував:

— Ніби все про тебе вже знаю, та щоразу дивуюся тому, що ти вмієш!

* * *

Всі общинники від малого до великого вийшли зустрічати Раду й Олексія. Їм бажали щастя, любові, ладу одне з одним і з Богом!

Навіть простір, в якому вони йшли між людьми, що вітали їх, ставав якимось особливим: так змінюють все навколо прості побажання добра й любові, котрі щиро посилають сильні душі.

Благослав дивився на молодих ласкаво. Говорив слова, відповідні до звичаїв общини.

Потім повів їх до дому:

— Ось, тепер це — ваш дім буде!

… Подиву Олексія не було меж…

Вони увійшли до дому — невеликий, проте затишний, чистий.

І все всередині було прибрано, прикрашено особливим чином: дім чекав на своїх нових господарів!

… Коли залишилися самі, Рада розповіла:

— Раніше, для молодих, котрі сім’ї створювали, прийнято було всією общиною новий дім будувати. А в нас нині й будувати не треба: є кілька будинків порожніх.

— Це був чийсь дім? Померли ті, хто тут жили?

— Ні, не померли. Це колись був дім коваля Микули. Пам’ятаєш, він тебе в баньці парив?

А потім йому кузню всією общиною зробили особливим чином: щоб звуку назовні від його роботи майже не було. І світлиця при кузні є. Ось він там і живе тепер, сім’ї в нього немає. А дім начебто порожній стоїть. Він і сказав дідові, щоб цей дім для нас приготували.

— Приготували?

— Так. Бачиш, як все всередині облаштували? — постаралися все необхідне принести нам у подарунок! Ось — стіл, лавки, посуд різний, свічки — все, що в господарстві корисно! Ось ще й книги на столі — це для тебе від дідуся!

Тут всі общинники свої дари нам приготували — хто що міг: хто — рушник, хто — посуд, хто — інше начиння яке. Ось дід мій — книжки для тебе приніс: знає, що ти читати любиш!

… Олексій навіть розгубився. Ніколи раніше він не відчував нічого подібного! Майже незнайомі йому люди — отаке для нього зробили! Звісно — і для Ради, але і для нього — теж. Як же йому тепер дякувати їм усім?

А Рада закінчила пояснювати:

— Ми багато поколінь общиною живемо. Це — ніби сім’я велика і дружна. І звичаї тут — добрі!

Тепер тебе в общину матимуть прийняти, за спільною згодою. Дідусь вирішить — коли.

* * *

Опісля Рада зайшла у дім до діда.

Вони обійнялися ніжно.

— От, дожив, дочекався!... Любиш його, бачу! І він тебе любить! Добре це! Так… дивовижно все склалося!...

Навчай — і надалі!

Я й сам такого не очікував, що так швидко людина перемінитися може!

— Так, люблю його, дідусю!

Спершу думала, що це я тільки його вчу. А знаєш? — я в нього теж вчуся багато чого!

Він тут задумав написати книгу про мудрий устрій церкви в державі і про життя праведне перед Богом. Допоможеш йому?

— Та хто ж нині книги читатиме? Народ же — неграмотний!... А ті, хто грамотні, ті лиш розправи чинити над інакомисленням готові!

— Йому Ісус доручив.

Можливо, що це — тільки для нього самого потрібно: щоб записати й заодно осмислити, з’єднати все попереднє з усім новим, що дізнався. А можливо, ще й для майбутнього задумано… Не знаю поки що…

Не звик Олексій жити для себе, для щастя лиш власного! Він — для Бога все своє життя живе й людям всім допомогти мріє! Ось і тепер — нове знання своє й розуміння про те, як жити можна праведно, — прийняти лиш для себе самого вважає невірним. Він так навіть думати не може: щоб щастя — тільки для себе! За це — ще сильніше його люблю! В цьому — особливе сяйво його!

* * *

Олексій пішов до скиту, щоб узяти найнеобхідніше для життя.

Зайшов у село.

Після випадку зі зціленням хлопчика Тихона і тривалими відлучками до лісу — про Олексія говорили з повагою особливою, майже святим вважати його багато хто стали. Не те ставлення тепер було, що раніше: коли він дахи ремонтував діряві чи в колодязь залазив, щоб його почистити!

Олексій внутрішньо дивувався тому, як усе ніби саме собою складається!

Зайшов він і в дім Євфимії. Там усе було ладно! Молодшенький хлопчик підростав, не хворів. Дуня й Тимко вже добре могли допомагати матері своїй в усьому. Налагодилося багато що в їхньому житті! І сама Євфимія спокійніша й радісніша стала. Зрозуміла вона, що Бог їх любить, береже — і жити тепер стала у вдячності до Нього за це!

Тимко й Дуня зустріли Олексія — мов найріднішу людину! Олексій дивувався: адже майже не спілкувався з ними після того випадку чудесного зцілення!

Сказав їм, що надовго тепер піде.

І тут він придумав, як йому звістки про життя в селі отримувати. Попросив він дітей, якщо потреба буде яка чи станеться щось важливе, — то щоб залишали йому в дуплі великого дерева знак. Тимко те дерево в заломі ріки знав. Олексій дав їм два камінці маленькі — один темний, а інший світлий. Якщо біда й потреба яка, то темний камінець покласти, а якщо радісна яка необхідність в присутності його — то світлий.

Для дітей така гра — таємна й важлива — здалася дуже цікавою, і вони обіцяли виконувати!

* * *

Потім Олексій ще раз повернувся до скиту. Пішов на могилу старця Миколая: ніби прощався з минулим своїм. Сів на пагорбі, посидів тихо й довго, згадуючи їхнє життя спільне, довгі роки свого учнівства…

Потім став подумки, мов на сповіді, розповідати старцеві все про життя своє нове…

Побачив і почув він старця Миколая неочікувано для себе:

— Чого ж злякався? Ісуса от — не боїшся тепер бачити! Чого ж мене злякався?

— Не очікував…

— Думки мені свої говорив, а побачити не чекав?

— Значить, ти чув усю сповідь про життя моє, про думки, про мрії? Засуджуєш мене?

— Ні, синку, ніколи нікого не засуджував, а тебе — й поготів!

Твого шляху за тебе ніхто не пройде! Може, й судилося тобі те зробити, про що мрієш, — і для людей, і для Бога… Може, і моє життя земне тим важливе було, щоб довелося тебе підготувати до цього…

Не бійся! Серцем — правду Божу завжди відчуєш! А сміливості, щоб за тією правдою жити, в тебе завжди було через край!

… Старець Миколай благословив Олексія, як колись… Потім — зник…

Олексій підвівся й пішов в общину.

Нове життя чекало на нього — і він був готовий до нього.