Передмова

На землях, котрі населяли народи, що тепер називають слов’янськими, була особлива культура, особлива традиція передавати знання за допомогою сказань. Це не були уроки, які треба вивчати, але оповіді, де йшлося і про мораль, і про історію Землі, і про прийоми розвитку душі, і про Бога-Творця.

Вони були розмаїті. Їх переказували на свій лад — залежно від слухачів. Довгими зимовими вечорами їх могли розповідати дід чи баба онукам. Або ж Волхви, що заходили до поселення, оповідали неквапно про те, навіщо і як людям жити, як уникнути хвороб і нещасть, як навчитися жити щасливо й радісно, як поводитися в разі труднощів і лиха. Знання, розказані як чарівні казки чи бувальщина, ставали нагадуванням про те, як Бог заповідав людям жити на землі.

Сказання ті вчили людей правильно мислити, відчувати й чинити. І це аж ніяк не було нудно. Прекрасні приклади хотілося наслідувати і дорослим, і дітям. І соромно ставало тим, хто про себе натяки неприємні чув у тих сказаннях. Посварені — шукали між собою примирення. А ті, що лихе вчинили, — думали, як помилки виправити.

Не зовсім так, як колись, прозвучать ці сказання тепер, бо змінилися люди й устрій людського життя вже інакший.

Але кожен із Нас, Хто говоритиме, спробує відродити головне — духовний підручник має стати цікавою оповіддю, яку надовго запам’ятає кожна душа.

Зараз неквапливо Один за Одним розповідатимуть Свої сказання Божественні Вчителі. Слухайте!