Лада

Сказання про дівицю-золоті коси

Було це у давні часи… Жили тоді на Русі люди невеликими поселеннями, що складалися з кількох сімей. Жили спокійно, неквапливо й радісно. В любові та злагоді їхнє життя минало.

В одному такому селищі народилася дівчинка. Росла вона — і що не рік, то гарніша ставала — усім людям на втіху, батькові й матері на радість!

Поки маленька вона була — і світ навколо неї був невеликий. Дім та садок, та поле недалечко, де пшениця росте, та ліс дальній, куди по гриби та ягоди ходять, та річенька чиста, та озеро.

Що старшою ставала дівчина — то яскравіше краса її проявлялася.

І таке в ній усе було ладне й прекрасне, що називали її Ладонька, поки була маленька, а як виросла — Ладою стала.

Усе в ній було хόроше: і вдачею добра й ласкава, і станом струнка. А як усміхнеться кому зустрічному — ніби зорю світанкову дарує! В очі їй хто зазирне — в неба голубінь шубовсне!

Та найбільше дивувалися люди золоту її кіс: густе й золоте волосся вона мала. Якщо в коси заплітала його дівиця — ніби колосся стигле, налите сяяли коси! А як розпустить — то мов снопи золотих сонячних променів розсипалися по плечах, огортали її майже до п’ят і осявали все довкола — ніби водоспад світла сонячного ринув!

Та головну таємницю її краси не всі знали, були це серце любляче, любов до всіх та ласка! Немов світло сонячне золоте з серця її духовного лилося повсякчас — і до людини кожної, і до деревця, і до квітів, і до трав, і до всілякої живності.

Й усі створіння тяглися назустріч цим теплу та ласці! І змінювалися вони, коли поруч були! Забували тоді про смуток, самі добріші та ласкавіші ставали!

Тільки судженого вона ще не мала…

* * *

… Одного разу насунуло на ті землі плем’я чужоземне, на конях лихих налетіло… Кого вбили, а кого забрали в полон до країни далекої…

Напали ті воїни і на поселення, де дівиця-золоті коси жила…

Схопив її один чужоземець зі смаглявим лицем, зв’язав, впоперек коня перекинув — та й помчав навзаводи з вітром…

Приїхав він до шатрів та багать своїх. А керманич їхній головний, як узрів дівицю-золоті коси, закричав щось своєю мовою гучно — й відібрав полонянку. Та й до своїх полонених її помістив. Наказав охороняти її: не для простого вояка така красуня, відвезти її ханові треба в наложниці, і за це — перепадуть їм чималі нагороди та почесті…

Гірко плакала дівиця-золоті коси, тужила через землю спаплюжену, через людей загиблих, через неволю, в якій опинилася… Від печалі та сліз стало тьмяніти в ній сяйво світла живого, ніби хмарами дощовими затягло небо й не видно стало сонечка…

* * *

Довго в біді та журбі час тягнеться… А все ж, те, що почалося, завжди має кінець…

Зібрали воїни зі смаглявими лицями багато полонених із різних земель і привели їх до своєї країни — спекотної від сонця денного, холодної від мороку нічного, химерної звичаями своїми…

Щодня годували вони полонених лише раз.

Якось помітила дівиця-золоті коси, що є серед полонених старий чоловік, сивиною убілений. І коли прислужники воїнів роздають їжу, то не дають йому нічого: нащо годувати старого, все одно помре незабаром…

Тоді, як побачила вона це, підійшла до старого й віддала йому свою їжу з уклоном:

— Ти попоїж, дідусю!

Старий узяв їжу, навпіл розділив — собі й дівиці-золоті коси. Та й каже:

— Добре в тебе серце, красуню! Тільки від журби та печалі слабко стало світло серденька твого до всіх литися-струменіти!

— Та як же мені не журитися? Змучилося серце в неволі: за землею рідною, за татом, за матінкою скучило! Ланню прудконогою додому б я побігла, лебідкою білокрилою полетіла б!…

— Не все, що тобі нині бідою здається, — біда. З тієї біди добро може народитися — і для тебе, й для інших людей!

— Як же не біда це: забрали мене з рідного дому, в неволі тримають і чужоземному ханові в наложниці везуть?

— Доля твоя, Ладо, що тобі зараз гіркою здається, — щастям великим може обернутися! І стежину любові може прокласти вона крізь багато країн та до різних народів.

— Звідки ти ім’я моє знаєш, дідусю? Як ти минуле й майбутнє бачиш? Хіба таке можливо?

— Я і минуле, і майбутнє відаю. Адже минуле — це лише дрібна причина майбутнього! Я ж бо знаю, як такόму майбутньому статися, котре я прекрасним задумати можу! Знаю й те, що для цього робити потрібно.

— Навчи мене, дідусю!

— Ходять по землях різних Волхви й мудреці. Й коли знаходять вони душу осяйну, то навчають її знань великих — щоб могла душа любов’ю своєю Землю осявати й інші душі навчати мудрості й любові, доброти й турботи про все живе на Землі.

Поглянь: от посеред лиха, полонені недоброю волею, — знайшли ми з тобою одне одного!… Мудрість у цім велика!

Зрозумій: всіляку подію, навіть лихо, що з людиною коїться, задумав Творець на користь велику душі й усьому Творінню!

— Якщо ти — чародій і Волхв правдивий, якщо ти все можеш, усе відаєш, дідусю, — чому ж ти звідси не втечеш, чому нас усіх не звільниш?

— Свобода, Ладонько, не лише в тім, що є можливість йти, куди захочеш, їсти й відпочивати, коли забажаєш!

Моя свобода, дівчинко, в тому, що я живу, поєднаний з усім світом — моєю любов’ю!

Ніхто й ніщо не в змозі заборонити мені виявляти любов!

І ніхто не в змозі змусити мене робити те, що не є любов!

Бо любов моя має Силу Божу: вона — Потік Бога!

Так, я можу миттю опинитися в будь-якому місці, де забажаю. Але я обрав бути тут, щоб навчити тебе моїх секретів. Бо ти мόжеш їх навчитися! І — через це — багатьом людям на Землі зможеш допомогти! Бо зустрінеш, пізнаєш, відкриєш для себе найбільшу Любов, ймення Котрій — Бог!

Люди з різних народів розмаїтими мовами — називають Його різними іменами, і може видатися, що в кожного народу свій Бог. Але це не так! Ти чуєш тут розмови полонених різними мовами, і якщо кожен про одне й те саме скаже — по-різному прозвучать слова, але матимуть один смисл. Отак і Єдиного Бога-Творця по-різному називають люди.

Слухай завжди суть, вловлюй вкладений у слова смисл — і ти вивчиш будь-яку мову значно швидше, ніж якщо просто слова завчатимеш!

Є в багатьох народів мудреці-пророки, котрі Єдиний Всесвітній Початок відчували собою-душею. Кожен з них для свого народу віщував послання від Бога і Його закони життя людям прагнув передати. Душі ті великі — у Злитті з Єдиним Всесвітнім Богом тепер, після смерті їхніх тіл, перебувають. Справу Своїх земних життів — ті Душі продовжують, долі людей спрямовуючи, підправляючи… І багато народів Їх нині Богами називають…

— Скажи, дідусю, чому ж стільки зла навколо, стільки сліз проливається, стільки горя та болю, стільки жорстоких людей торжествує?

— Зло — добру не перешкода! Зло лише зміцнює добро, робить його мудрішим та сильнішим! Той, хто знає Єдиного Бога, має силу і мудрість, щоб протистояти злу!

Ще тобі треба знати про спокій і терпіння. Коли здається, що зло править подіями в твоєму житті, — пам’ятай про Силу і Мудрість Всесвітнього Бога! І май терпіння, що дає накопичити сили й дочекатися часу, коли зможеш добром подолати зло!

Не журися надто, як бачиш недобре! Це — як на ріллі: якщо дивитися на темні грудки землі навесні, то лише мудрий орач зможе уздріти попереду золоте колосся ланів! Багато праці й терпіння треба вкласти, щоб — на ґрунті життя — з насіння добра зростити прекрасні паростки й дочекатися пори збирати врожай!

* * *

Узявся Волхв щодня вчити дівицю-золоті коси:

— Перше розповім тобі, Ладонько, — як щастя людське сотворюється. Не від зовнішнього походить воно, але від внутрішнього!

У тебе в серці твоєму духовному — живе любов! Світло її — як промінь сонячний, що все може змінювати!

Згадай прекрасний схід сонця — і в серці своєму теж сонечко відчуй! Якщо подивишся вперед із серця свого сонячного — то відчуєш цей промінчик світла! А потім так само поглянь назад у глибину найтоншу — і побачиш там Силу Велику Світла Живого Неосяжного! Богом зветься це Світло!

… Навчилася дівиця-золоті коси промінчик, що любов’ю зігріває, відчувати, інших промінчиком тим зігрівати.

— Тепер, як навчилася ти променем тим світити із серденька доброго твого, — нехай і крізь руки твої світло тече, і крізь очі нехай проявляється світло, і думки твої нехай світло це осяває!

Якщо ж бачиш ти, що ослаб промінчик, занурся в глибину найтоншу Світла Первісного, з Котрого всі промені виходять, — і Любов Божа та спокій наповнять тебе!

Прагни пізнати, наскільки нескінченне велике те Світло Первісне! Навчися слухати, як те Світло Велике звучить, навчись розуміти, чого те Світло Велике хоче…

В тілі кожної людини є особливі місця, крізь які це Світло Велике може текти. Це — подібно сопілці, на яку грають пастушки. Тоді крізь різні дірочки в сопілці дихання ллється — і стає музикою.

Так і в тілі людському є потаємні канали, порожнини та вікна. Коли ними Світло Велике тече — дивовижна музика ллється! З цією музикою може народитися пісня! Або ж танцювати під неї можна! І дуже багато людей зможуть відчути цю музику серця. Через це — вони Світло Бога побачать, Любов Бога відчують!

Спробуй танцювати й співати так, як це Світло звучить!

… Спробувала дівиця-золоті коси — і пісня дивовижної краси у неї вийшла, всі довкола задивилися-заслухалися, навіть варта про все забула. Затанцювала дівиця-золоті коси — і всі печалі забулися! Ніби промені сонця усього живого торкнулися — і розквітло все навкруги, сповнилося радості й ніжності! Ріка Світла текучого зі струменями співочими лилася над землею, все обіймаючи й голублячи ніжним дотиком! З’єднався голос Лади зі звучанням тих струменів співочих, з’єдналася пісня з Мудрістю Бога, Який промовляє!

Похвалив Волхв Ладу й промовив:

— Скоро розлучимося ми. Але мудру пораду ти завжди почуєш у Світлі Великому, поміч Божа завжди прийде з тобою!

Я відійду тепер туди, куди ти не зможеш зараз піти за мною. Але серед Тих, Хто тобі допомагатиме, я буду завжди!

Навчилася ти, слухаючи серцем духовним, розуміти Божі думки! І слова людські будь-якою мовою здатна тепер розуміти. І зможеш із кожним — його мовою говорити. Бог тебе поведе. А ти про Нього людям пісні серця співатимеш!

* * *

І справді розлучили бранців.

Привезли їх на ринок невільничий і стали продавати: жінок окремо, чоловіків окремо. Ніби вироби коштовні, тканини чи прикраси — виставили на продаж людей…

Поголос про дивовижну полонянку почули й у ханськім палаці.

І розповіли слуги ханові, правителю тієї країни, про дівицю-золоті коси:

— Невільницю, пане, на ринку бачили ми. Вона — прекрасна, як вранішнє сонце! Коси її — подібні до золота, а шкіра — біла, немов молоко! Подейкують, що вона співає пісень, оповідає сказання й танцює — і на всій землі ніхто не зрівняється з нею у цьому!

Охопило хана бажання заволодіти дівицею-золоті коси, він заплатив за неї стільки золота, скільки ще ніколи не віддавали на невільничім ринку…

* * *

Привели нову бранку до хана. І справді — гожа: коси — мов щире золото, очі — як неба блакить!

Каже їй хан:

— Покажи, як ти танцюєш, заспівай мені своїх пісень!

Я тепер — твій єдиний пан! Якщо добре мені служитимеш — відмови ні в чому не знатимеш: прикраси найкращі, строї шовкові — все в тебе буде!

Став так хан говорити з нею. А вона йому його мовою відповідає:

— Не потрібні мені прикраси золоті, строї шовкові! Відпусти мене, хане, додому, на землю мою!

І заспівала пісню — та так, що хан заслухався і навіть сльози до очей підступили!

Він побачив усе, про що співала дівиця-золоті коси: лани просторі, золоті від стиглого колосся, сповнені тиші ліси правічні, ріки спокійні й величні, що неквапно несуть свої води.

Немов лебеді білокрилі у високості, неслися слова пісні. Були в тих словах дивовижні радість, любов і свобода, де вільно й щасливо жити душі!

Та замість того, щоб відпустити полонянку, хан сказав:

— Не відпущу тебе ніколи! Ти прекрасна, як сонце! Твій голос подібний до золотої ріки, він п’янить мене сильніше, ніж вино! Ти будеш моєю!

Став хан догоджати дівиці-золоті коси — щоб полюбитися їй. Подарунки дорогі робив: персні та браслети, вбрання та пахощі.

А вона — все про волю говорить:

— Не співає пташина, народжена вільною, в клітці, навіть якщо клітка та — золота! Птаха, звикла до волі, — у небі крила розправляє!

І не полюбить серце за наказом! Відпусти мене! Коли ти силою любити хочеш змусити — сам же й убиваєш любов! Любов може бути лише вільною! І бути полонянкою — її не змусиш!

— Але я купив тебе! Ти — мені належиш! І — підкоришся!

— Це — зла воля твоя, що дозволяє тобі мене в полоні тримати! Відмовся від зла у собі — й лише тоді про любов справжню дізнатися зможеш!

— Але ж — я такий багатий! У моїй скарбниці не злічити золота й коштовностей! Багато земель належить мені! Багато людей мені коряться! І все це служить мені, належить мені від народження, за правом спадку мого! Мій народ, мої люди — на те й призначені, щоб працювати, збільшувати моє багатство!…

— Ні! Зовсім не в тім людей призначення, щоб примножувати багатство земне тобі, ще комусь чи собі! Призначення людини — інше! Воно — високе й прекрасне!

При народженні зовсім інше отримує в спадок людина! Великий дар вона має від Бога: може вона стати душею подібна — самому Творцеві! І стане тоді з Ним Одне!

Якщо ти гадаєш, що багатство і люди належать тобі, в такому разі ти — поганий правитель! Бо все належить лише Творцеві!

І якщо — за народженням — ти очолюєш країну й народ, то багато доброго міг би зробити для людей! Праведний правитель — належить своєму народові! І добро чинить — країні своїй та підданим своїм!

* * *

… Минав час.

Якось попросила дівиця-золоті коси хана:

— Ти казав, що будь-яке моє бажання виконаєш. Виконай же одне моє прохання!

— Виконаю, якщо не в тому прохання, щоб відпустити тебе, — хан відповів.

— Дозволь мені раз на тиждень для всіх людей на площі танцювати й співати.

Погодився хан виконати прохання Лади, але з тією умовою, щоб одягалася вона за місцевим звичаєм: щоб ніхто не бачив лиця її прекрасного й кіс золотих, щоб йому одному краса її належала. І супроводжувати її має завжди озброєна варта: щоб не викрали її. Й пообіцяти вона має, що не втече.

І дала Лада таку обіцянку.

… Було в тім місті особливе місце — площа. А на ній — за мармуровою огорожею — чисте джерело. І дерева прекрасні довкола росли.

Те джерело належало всім. І хан, і мандрівник простий, і житель усякий — могли напитися з того джерела води найчистішої. Добрі руки в давні часи виклали з каменів чаші для води, посадили дерева. А неподалік були ставки протічні, до яких підходили тамувати спрагу тварини. Були також ставки для людських омовінь.

Завжди безліч народу збиралося там. І подорожні з далеких країн, і найрізноманітніший люд — усі приходили напитися води, посидіти в затінку дерев, послухати жебоніння струменів і шелест листя… Часто виступали там факіри й мандрівні артисти, проповідники й музиканти…

І стала Лада раз на тиждень співати й танцювати там для людей. І любов її — заповнювала увесь простір довкола! І слова пісень її були добрими й мудрими: про те, як зло викорінюється, як добро примножується, як світло душі розкривається, як на Задум Творця людина може жити на Землі.

І кожен, хто слухав, — у словах її пораду мудру для себе чув: ту, що йому зараз потрібна.

І пішов поголос по всій окрузі про діву з ханського палацу. З віддалених місць люди стали приїздити, щоб чудесних пісень її послухати. Бо вкладала вона у свої пісні ту мудрість, що від Волхва пізнала. А також — ту, що у звучанні Світла Великого Співочого сама чула.

Говорили люди, що навіть вода в джерелі ставала цілющою від її пісень! І багато хто зцілювався від недуг своїх!

Або, може, це ті пісні її — душі змінювали та зцілювали? Адже кожен, хто слухав, чув у них заповіді добра та любові. І ті, хто брали це в своє життя, — очищувалися й змінювались. А відтак зникали хвороби та біди з їхніх життів.

А Лада виходила щотижня до джерела та промовляла:

— Нехай тече Любов Божа — як світло сонячне!

Нехай тече Вона — як води чисті!

Якщо відкритися цьому Світлу Великому Божому — то потече Воно крізь наші тіла Потоком чистим, прозоро-золотистим, цілющим! До кожного куточка наших тіл і душ впустимо Його!

Зцілить і очистить це Світло Живе і тіла, і душі — якщо душею з Любов’ю Божественною гідні ми злитися!

Та й починала вона танцювати. І все навколо занурювалося в струмені Світла Живого, що все омиває, очищує, зцілює!

А потім вона співала про любов сердечну до всього живого — і в багатьох душах, що слухали її, любов спалахувала, яку хотілося дарувати кожному створінню на Землі!

… Коли розходилися люди з площі, то пісні Лади й далі лунали в душах і вчили добра та любові — у словах, вчинках і думках. Ніби налаштовувала вона душі на новий лад: щоб одне з одним люди ладнали, в ласці й спокої жили, щоб добро і світло дарували всім іншим, що довкола живуть.

* * *

А хан дедалі сильніше прагнув любові прекрасної діви…

Тож скликав він усіх віщунів, ворожбитів, цілителів — щоб спитатися в них поради чи засобу: як завоювати любов Лади?

І стали вони давати йому різних порад. Одні — казали прикраси дарувати гарні. Інші — зілля пропонували приворотні. Треті — хитрощі вигадували лукаві…

Проте жодна порада недобра не допомогла ханові завоювати любов прекрасної діви.

Ті ж з гостей, хто був мудрий, — з дівою розмовляли та мудрість свою так примножували.

А діва золотокоса говорила ханові:

— Поглянь: ти зілля мені підносиш приворотне — і бачу я, що не любиш ти мене, а лише володіти мною хочеш!

Ти даруєш мені каміння коштовне — а я бачу рабів, котрі його в підземеллі тяжкою працею видобувають!

Ти даруєш мені золоті прикраси — а я бачу воїнів загиблих та понівечених у битвах, де це багатство здобувалося, чую стогони жертв пограбованих та принижених, бачу їхні сльози!

Ти пригощаєш мене наїдками вишуканими — а я бачу діток голодних в хатинах убогих царства твого!

Не в радість мені твої дари! Не хочу я їх брати!

… Тоді хан, щоб завоювати любов Лади, став… багато доброго робити для підданих своїх.

Слухаючи ж її пісень про правителів мудрих, теж намагався так чинити — щоб сподобатися їй…

Дедалі більше доброго став він робити, але так і не погоджувався на волю її відпустити…

* * *

Одного разу, коли Лада танцювала й співала біля джерела, серед подорожніх опинився один юнак. Був це дервіш із братства Чистих духом. Він ішов світом, проповідуючи добро, й шукав з’єднання душею із Сонцем Божественним, Що сяє з найтонших глибин, даючи життя всьому сущому.

Він побачив Світло Велике, з Котрим зливалася діва душею, коли танцювала, побачив те Велике Сонце, яке шукав: Воно — так яскраво сяяло в ній і струменіло потоками променів, коли вона співала!

Він дістав свій ситар* — і заграв співзвучно з її співом і танцем… Дві душі залунали в такій гармонії, що завмирало все навкруг, прислухаючись до Божественних звуків…

Відкинула Лада чадру — засвітилися, розсипалися її золоті коси, засяяли ясним світлом очі!

І коли закінчила співати Лада, підійшов до неї з поклоном юнак і промовив:

— Ходімо зі мною, Красуне! Увесь світ має твої пісні почути! Бо Любов Всеосяжна живе в тобі! І чують — через тебе — Голос Божий душі людські!

Відповіла йому Лада:

— О юначе з очима, що схожі на нічне небо, в котрих сяє світло всіх зірок! Я хотіла б іти з тобою по землі! Але я — рабиня хана і не вільно мені піти: ось — варта, що охороняє мене. І навіть якщо я втечу — їх стратять за те, що не втримали мене. Й інші воїни шукатимуть мене день і ніч… Знайди спосіб, щоб звільнити мене…

* * *

Тоді юнак пішов до хана в гурті цілителів і ворожбитів, що намагалися допомогти ханові завоювати любов Лади.

Хан прийняв юнака на ймення Хазрат і запитав:

— Ти — молодий. Чи знав ти сам любов, щоб навчити іншого, як завоювати любов прекрасної діви?

— Так, я молодий, — відповів юнак. — Але я витратив своє життя на розуміння природи любові й пізнав її велику таємницю. Про це я й хотів тобі розповісти.

— Я перепробував усі засоби, що мені пропонували, але вони не допомогли. Я — знемагаю! Я — став бранцем моєї пристрасті! Я став… бранцем моєї власної рабині — і не в змозі позбутися її кайданів! Навіть якщо я вб’ю її — то не звільнюся з цього полону, бо так і не отримаю омріяної взаємності!… Або ж, навіть якщо вб’ю себе, — то ця пристрасть піде за мною в потойбіччя!… І що ж це за таємниця, що здатна звільнити мене від мук?!

— Таємниця — дуже проста! —відповів Хазрат ханові. — Коли хтось наспрáвді любить, то він нічого для себе не хоче, але робить добро тому, кого любить. В цьому і є та велика таємниця любові, що відрізняє її від порочних пристрастей і бажань!

Нещасливі ті, хто жадають чужої любові!

Щасливі ті, хто любов дарують!

Відпусти Ладу, якщо ти справді любиш її не заради себе, а заради неї!

— Ти сам покохав діву-золоті коси і хочеш підступом забрати її з собою!

Що ж, обіцяй мені, що ти заплатиш мені викуп: я її відпущу, але тебе — стратять! І вона навіть не дізнається, що ти викупив її ціною власного життя! Згоден?

— Згоден, — відповів Хазрат. —Але спершу я маю навчити тебе секрету, що розкриває сердечну любов…

* * *

І навчив юнак хана, як очистити, а потім ростити своє серце духовне — і посилати з нього любов усьому творінню, усьому, що живе на Землі!

Послухав хан юнака, бо про те саме Лада співала у своїх піснях, та не хотів він раніше слухати її поради.

І що сильніше горіло сяйво в серці духовному хана — то легше ставало йому. Ніби впав тягар, що мучив його стільки часу гризотою пристрасті!

І зрозумів він, що звільнився від болісних пут. Спокійна і ніжна любов сповнила його серце.

Зрозумів тоді хан закони любові — і щастя велике охопило його! Те, про що говорила йому дівиця-золоті коси, пізнав він тепер на власному досвіді! Відчув він радість велику!

Покликав він Ладу і мовив:

— Ти вільна! Можеш піти одна чи з оцим юнаком — і співай усьому світові своїх пісень любові!

Подякувала Лада ханові та сказала:

— Бачу, що ти тепер зможеш дарувати — а не тягти до себе й привласнювати!

Будь щасливий, хане! Тепер ти станеш великим правителем! Бо пізнав щастя від дарування свободи і щастя іншим! Ти тепер зможеш мудро правити країною!

Хазрат також подякував ханові.

Відпустив хан їх обох.

Заспівала Лада ханові прощальної пісні, сповненої любові та вдячності.

А хан, слухаючи, з подивом відчував та вивчав у собі щастя: і справді, наскільки ж, виявляється, прекрасно — дарувати щастя іншим!

Усім придворним було невтямки, чому хан так вчинив, вони гадали, що юнак зачаклував його.

А хан дивися услід юнакові та Ладі й щасливо всміхався…

Раптом він відчув ніжний дотик іншої душі. Але так — тільки Лада вміла торкатися на відстані своїм світлом душевним!

Насправді ж, це нишком підійшла одна з невільниць його. Вона заспівала пісню про свою любов до нього.

— Ти співаєш так, як тільки Лада вміла співати! Як це можливо?

— Я покохала тебе з першого погляду, о могутній! Просила я Ладу — і вона навчила мене співати так, щоб любов у пісні так сильно звучати могла… Вона знала про мою до тебе любов…

— Заспівай ще, — попросив її хан.

Вона заспівала — і взаємна любов розгоратися стала у хановім серці…

Невдовзі ця колишня невільниця стала дружиною хана…

І багато що змінилося в житті тієї країни на довгі часи.

* * *

А Хазрат і Лада йшли по землі…

Йшли вони — й про життя і любов співали пісень, що пробуджували та зцілювали душі.

Побували вони і в тих місцях, де народився Хазрат. І казали йому люди:

— Не можеш ти одружитися із дівою з іншого народу, іншої віри…

Пояснювали їм Хазрат і Лада, що не різняться їхні віри, бо єдиний Бог, що створив і сонце, і зірки, і Землю, і все, що на ній живе…

Слухали їх люди й дивувалися…

Потім прийшли вони в ті землі, де раніше жила Лада. І говорили там люди:

— Як ти можеш любити юнака зі смаглявим лицем?! Згадай: люди з його племені нападали на землі наші!…

Говорила їм Лада:

— Не відповідає людина за вчинки інших!

І ще: єдиний Батько-Творець — і в тих, що мають смагляву шкіру, й у тих, хто має шкіру світлу!

А за вчинки свої — кожен відповість перед Богом!

І зрозумійте, адже не буде ворожнечі між людьми, якщо законів Творця всі люди дотримуватись будуть!

… І йшли вони по Землі і співали пісень прекрасних.

І в багатьох народах люди довго потім ці пісні пам’ятали й співали. Душі — любові навчалися!…

… Знайшли вони місце, де збудували дім і сад посадили.

Потім були у них діти. Одні мали шкіру смагляву і золоті кучері. Інші — світлу шкіру й темне волосся. Але прекрасними були всі ті душі: сповненими світла й любові!

…Ширився розголос — і приходили люди навчатися у Хазрата і Лади. І вже не стало кордонів для любові й добра між людьми в тих краях! Люди ті стали жити за Словом Божим, кожен тепер душею відчував Бога Живого — єдиного для всіх людей Творця і Отця!