Нова Екопсихологія
|
|
Сказання про мандрівки Івана в незнаній країніДавненько це було… Втім, люди — не те, щоб сильно відтоді змінилися… … Жив собі Іван. Мав він батьків: і тата, й матусю. І Отця-Бога він знав. І Землю-матінку любив-шанував. І от раз така з ним історія трапилась… А що в ній правда, що казка — вам вирішувати… * * * Пішов якось вранці Іван до лісу прогулятися: і з красою природи позливатися, і з Богом поспілкуватися. І кошик для ягід лісових прихопив. А в лісі прийшов він до сосни великої світлозарної — з тих, які деревами сили називають. Такі дерева створюють навколо себе поля силові, що очищують тіла й душі людей — тих, котрі праведно живуть і тому здатні Святе душами сприймати, співналаштовуючись із Божественним, що проявляє Себе у Творінні. Влаштувався Іван біля сосни, спиною до стовбура прихилився — щоб Тонкістю й Чистотою Святими наповнитися. Аж раптом побачив Божественну Душу — Жінку прекрасну, що вся була зі Світла Божественного й від Отця-Бога сходила. І каже Вона: — Іване! Настав час тобі — й іншим людям допомагати, як допомагав тим, хто жив у селищі твоєму! Ти згоден? — Так. Обійняла Івана Жінка Божественна — розчинила в Собі. Та й понесла до інших країв. * * * Отямився Іван в іншій країні, під іншим деревом сили. Кошик його поруч стоїть. Звівся Іван на ноги, кошика підхопив. Озирнувся, здивувався — та й пішов дивитися, щό ж це за країна така невідома, де він опинився? Довго йшов чи ні — їсти йому захотілося. Бачить — яблуньки ростуть, від стиглих плодів до землі гілки схиляють. Підійшов до дерева, зірвав яблуко. Та щойно відкусив — як на нього чолов’яга біжить із лопатою, ніби вбити хоче. Кричить: — Ти що це мої яблука крадеш?! — Пробач, добрий чоловіче, не знав я, що це яблуко твоє! Думав, воно яблуньці належить і що яблунька рада змученого подорожнього своїм яблучком пригостити! — Ти звідкіля такий розумний узявся? Чи не з неба гепнув? Де ж це бачено, щоб яблука нічиїми були?! Позаяк вкрав у мене яблуко — мусиш за це відпрацювати! Йди до мене в найми, інакше відправлю тебе на суд до царя! — Добре, відпрацюю тобі! — Отак воно краще! Став Іван у чоловіка того працювати. Будь-якій справі раду дає! Все в руках аж танцює! В городі попрацює — все росте-буяє! В саду — все достигає-плодоносить! Діти того чоловіка — Івана полюбили: про все його розпитають, а він їм — і відповідь дасть, і розуму навчить, і про любов-доброту розповість, і приклад добрий покаже. «Раз вже опинився тут, — міркує Іван, — отже, Отцю-Богу це потрібно! Буду людей від користолюбства лікувати! Дітей доброти навчатиму! А там — побачимо, що буде: може, відшукаю спосіб, як додому повернутися…» А чоловік був хитрий, бачить вигоду свою від наймита! І грошей йому не платить. А Іван — і не просить нічого. Тільки молока ковток та хліба шматок — тим і ситий. Чоловік дивується: «Вигоди собі не шукає… Ніби — глупак! Але в чім сила його? — не збагну ніяк!» А Іван і чоловікові тому слово добре й мудре каже: — Доброта — не глупство! Хитрість — не мудрість! Простота — не бідність! Жадібність — не багатство! Ти от — нащо живеш? Багатства земного — на той світ з собою не візьмеш! Що доброго по тобі — на землі залишиться? Чим тебе люди згадають? Що за життя ти свого такого — надбаєш того, що від тебе не відніметься після смерті тіла твого? Що Отцю-Богу про життя прожите розкажеш? — А ти, розумахо, нащо живеш? — Я живу, щоб кожен день земний хоч трохи прикрасити любов’ю і добротою! Бо саме тáк Бог людям заповідав жити на Землі: добро для інших чинити й дбати не про себе! Нехай сьогодні те, що я зробив, просте й мале, нехай навіть про це ніхто не дізнається, — але я служитиму добру! Як сонце, що сходить вранці, буду серцем усіх людей осявати й до всіх любов виявляти! — От ти про любов говориш, а де вона — любов? Не видно! Вигода править життям, та ще сила! Й аж ніяк не любов! — чоловік на те. Іван йому каже: — Сам собі ти шкодиш, ніби найлютіший ворог! Життя своє занапащаєш! Нікого не любиш! Той любові не пізнає, хто лише про себе дбає! А чолов’яга знову своєї: — Та як же це: себе не любити, для іншого жити, іншому віддавати, а не про себе дбати? Це ж вийде: собі шкодити! Бо якщо одному щось вигідно, —іншому збиток! Якщо один щось має, в іншого це — забрали! Чи не так? — Тьху! Що за країна така у вас? Навіть в головах у вас думки ніби навиворіт! В неправді всі заблукали! Сам поміркуй: Якщо над моєю хатою сонце світить — то й над сусідською воно сяє! Якщо ж у хаті сусіда мого хвороба заразна з’явилася — то й мені в тім біда та печаль. Бо всі від цієї біди занедужати можуть, якщо хвороби не лікувати! Так і любов: якщо над однією хатою зійшла — все довкола осяває! Але так само й ненависть, жадібність, заздрість: вони — як хвороби заразні! Якщо вони десь завелися — все навколо вражають! … Частенько Іван з чоловіком про призначення життя говорили, про доброту сердечну сперечалися… Та тільки бачить Іван, що не всім — слова мудрі в науку… І вирішив він, що настав йому час далі йти. * * * А тут прийшла до того чоловіка вдова-сусідка, що в нужді та злиднях жила. Просить мішок борошна їй позичити. А чоловік жадібний каже: — Ти мені з відсотком віддаси — вдвічі більше, ніж взяла! Заплакала жінка бідна: — Як же я так багато віддати зможу? Іван це побачив — і каже жінці: — Візьми мене в наймити: я тобі допоможу! Я цьому чоловікові за його яблуко — вже відпрацював. Тепер — у тебе попрацюю. Ти йому вдвічі віддаси — у тебе ж вчетверо залишиться! Чоловік наймита відпускати не хоче. — Не ходи до неї! В неї четверо дітей з-за печі визирають, їсти просять! Вона тобі хліба не дасть, молока не наллє! — Я тобі за яблуко твоє — відпрацював! А тому вільний іти, куди хочу! — відповів йому Іван. Тут діти чоловіка прибігли, стали Івана за поли свитки хапати: — Лишися! Нам без тебе сумно буде! Хто нам казку розповість? Хто радість покаже? Хто розуму навчить? А Іван їм на те: — Та я ж не в далекі краї від’їжджаю! Приходьте й ви в гості до сусідки вашої та до діток її! Гостинці приносьте! Я вас доброти навчав, і хто урок мій засвоїв, — той не в казках про добро розумуватиме, а справи добрі чинитиме! Діти до батька прибігли: — Татку, татку, подаруй сусідці мішок із борошном! Чоловік подумав та й каже: — Гаразд вже, бери задарма, годуй своїх дітей! І стало в нього на серці легко й тепло, як раніше — і не бувало ніколи… Тут Іван усміхнувся: — Отже, не дарма я в тебе попрацював! Удовиця очам та вухам своїм не вірить! Дякує, аж не тямиться від щастя! А Іван і каже: — Ця радість — ще не щастя! Ще не таке буде! * * * Узяв Іван на плечі мішок з борошном та й пішов із бідною жінкою. Прийшли до хати. А там — сум та й годі… Діти бліді, худющі на печі холодній лежать, їсти хочуть… Журба-печаль у хаті — немов дим висить… Каже їм Іван: — Годі вам на печі лежати й носами клювати! Від печалі — прибувають болячки! Від журби — примножується горе! А від любові та радості — життя щастям сповнюється! З думок світлих, з радості в серцях — нехай кожен ваш день починається! Добрими вчинками нехай день продовжується! Світлим спокоєм нехай день завершується! Ви тут, діти, чистоту скрізь наведіть, хату підметіть! Обідати скоро будемо! А сам — пішов корову доїти. Та й дівчинку старшу з собою покликав. Став він доїти, ласкаво до корівоньки говорити. Приємно корівоньці! І дівчинка корову гладить, тішиться. Просить: — Можна — і я подою? — Чому ж ні?… І надоїли вони так молока — вчетверо більше, ніж завжди! Принесли — й усім по горнятку налили. Тут Іван став тісто місити — воно під руками так і росте-піднімається! Діти дивуються: можна — й ми?… А тим часом Іван покликав хлопця старшого надвір. І нарубали вони дров. Молодші діти дрова носити й складати стали… Тут і пічку Іван затопив, напік і хліба, й бубликів, і струцлів… Діти тішаться, вдова дивується… Тижня не минуло, як забули про злидні і вдова, і діти її! Став тоді Іван дітей вчити матір тішити: світло та любов з сердець випромінювати. І роботи всілякої навчив їх: доньку старшу — корову доглядати, хліб пекти, сина старшого — дрова рубати, пічку топити, до лісу ходити й гриби солити, молодших — прати, прибирати. Й усіх — усім у всьому доброму допомагати навчив! Та й сусідські діти стали в гості приходити, гостинці приносити. І вийшла у дітей дружба міцна між собою! Бачить Іван: на багато років вперед зерна добра він тут посіяв! Довго тепер сходи ростимуть! В доросле життя увійдуть ці діти з добрими серцями, з працьовитими руками! А отже — й для решти людей навколо життя добрим і прекрасним зроблять! * * * Отже, зібрався Іван в дорогу, попрощався. Та й далі йде. Дивиться він, як у тій країні народ живе. А живуть люди без ладу й складу… Іван то в одній хаті поживе й поради добрі залишить, то в іншій світло любові розгнітить. Бувало, лише всміхнуться люди один одному — і по-доброму на світ дивитися починають! … Йшов так Іван, йшов — та й бачить якось: живуть в одній хаті чоловік із дружиною, та не ладнають між собою. Хоч би що чоловік зробив, — дружина йому всупереч скаже: це не так, і те не так… І хай би що дружина зробила, — чоловік супиться: і дивиться вона не так, і каже не те… Так щодня і сваряться… Живуть ніби разом, а куди глянь — усе нарізно… Щодня лаються та сваряться, через дрібницю найменшу — кривда й образа!… Почув Іван, як чоловік із дружиною сваряться — та й постукав до них у двері, води напитися просить. Відчинила дружина, верещить грубо: — Забирайся геть, прошаку! Немає в нас нічого зайвого! А Іван їй у відповідь: — То водички б попити, дорога мені ще далека… З лісу йду, ягоди стиглі несу, вас би пригостив! Тут чоловік про ягоди почув, на дружину кричить: — Стане тобі води, не збіднієш! Впусти його, нехай води нап’ється — та ягід нам дасть! Сів Іван на лавку. Ягід насипав у мисочки для господарів. Глечик води узяв, ковток відпив. Та й мовить: — Вам би дітей у хату: радості б додалося, сварок поменшало б! — То ми давно хочемо, тільки ось… — чоловік та дружина кажуть… Й одразу почали одне одного звинувачувати й сварити… А Іван їм: — Яке ж дитя захоче в таких батьків жити, сварки їхні слухати? Всі діти — в любові мають народжуватися і рости! А любов — вона не свариться, не заперечує! Любов — змінює! Добра людина — гожа! Сердита — зловорожа! — Що ж нам робити? Навчи: як нам не сваритися? — питаються чоловік і дружина. — То це — просто! Навчили мене мої батько й мати всупереч чужому хотінню не хотіти, слово неласкаве ніколи не говорити, образи завжди пробачати, слів чужих образливих не пам’ятати. А хто колишнє зле згадає, той добро — в собі втрачає! От і вас тепер цього навчу! А щоб легше вам було — ось моя проста порада: як закортить кому слово гнівне мовити, то набери в рота води — і мовчи, доки в серці любов не відчуєш! Смачна у вас вода, цілюща, за місяць і зцілитеся! А як іще про дитя подумаєте ласкаво та любов’ю сердечною цю мрію свою зігрієте, поки мовчатимете, — то за рік вам диво буде: народиться у вас дитя добре! Так сказав Іван, ягід ще залишив — і далі пішов… … Чи багато води випили ті чоловік із дружиною? — не знає ніхто. Тільки, кажуть, відтоді припинилися в них сварки. А за рік-два діти в них стали народжуватися. Та й приказка в тих краях лишилася: «мовчить, ніби води в рота набрав!» А чому так говорити всі стали — забулося вже… * * * Йде далі Іван по тій країні… Йде — та й чує: жінка пісню сумну співає гарно: «Солона роса на сірих очах, Руса коса — у білих снігах… Мій чоловіче, де ж бо ти, де? Як я проґавила щастя своє?…» Іван її питається: — Чому твоя пісня така сумна? Чому живеш ти одна? — Тому й живу в світі одна, що нікому я непотрібна… Немає ані чоловіка, ані дітей… Як же мені за свою долю не журитися, як же на життя не ображатися? — Припини немочі свої любити! Припини плакати про себе! Сама допоможи іншим — і вони допоможуть тобі! Ти ж — іще молода! І співаєш гарно! Візьми до себе дитя-сирітку — й зроби її щасливою! Дивися: у вашому селі є сирітка, візьми її до себе! Станете жити вдвох у любові й добрі — і зміниться ваше життя, усміхнетеся ще новій долі своїй! Здивувалася жінка й зраділа: — І то правда! Годі вже жити для себе, чекати щастя від долі та журитися про себе! Візьму сирітку в доньки! — Добре ти вирішила, красуне! — каже Іван. — Той, хто іншим допомагати стане, — з усякого лиха та хвороби встане! Радість у нім зросте, сила пробудиться! Усе добре, що він задумав, — здійсниться-збудеться! * * * Чи довго йшов Іван, чи ні, а всюди, де він пройшов, у душах насіння добра проростало! А де люди одне одного люблять — там і мир, і лад, і радість Божа у серцях тих людей прибуває й зростає! … Прийшов він іще в одне село — а там рекрутів у військо царське набирають. По десять літ у війську царськім солдатам треба служити. Й далеко не всі живими повертаються, бо їхній цар Мокій воювати любить і завжди для війни привід знаходить… По всьому селу плач та стогін!… Побачив Іван, як дівиця із хлопцем прощаються, сльозами вмиваються. Хлопець каже: — Забудеш ти мене за десять літ, що у війську служитиму… А дівчина йому на те: — Ніколи тебе не забуду, чекатиму тебе вічно!… Тільки повертайся!… Каже Іван хлопцеві: — Хочеш, я замість тебе до війська піду? Охоче б я подивився: навіщо це військо тримають, від якого стільки сліз та горя довкіл?! — Невже сам, з доброї волі, — замість мене служити підеш?! — Піду. Стали молоді йому в землю кланятися, дякувати. * * * Отак і став Іван солдатом. Та тільки змучилися з Іваном начальники: все в нього питання та роздуми. А в армії аж ніяк так не можна! У війську думати не належить, треба тільки накази виконувати: один-два, один-два, плі! Кажуть йому: — Будемо вчити тебе науки воїнської. А Іван їм: — Знав я, що є наука, наприклад, про те, як сад посадити. Є наука, як хліб ростити, як хату будувати. Та не знав, що є наука, як людей нищити! Злякалися начальники: так і до бунту недалеко! А як один почне — іншим теж заманеться! Наказав воєвода його заарештувати і на суд до царя відправити: «Він — заколотник і бунтівник, не хоче марширувати, не хоче воювати! Розмови провадить небезпечні, до заколоту підбурює!» Заарештували Івана й повезли до царя Мокія на суд. …Привели Івана до царя… А цар Мокій вдачу мав грізну та запальну. Коли що не по нім — одразу страчував: кого — на палю саджав, кому — голову рубав. Тому й війна у тім царстві ніколи не закінчувалася: не міг цар Мокій у мирі з сусідами жити! Посвариться — і давай воювати! Люди гинуть, країни убожіють… А цареві — тільки втіха, коли є, з ким воювати, кого судити, кого страчувати. Цар аж руки затирає, суд вершити хоче: поглумитися з Івана задумав, страхом його насолодитися, владою своє похизуватися!… Став він Івана стратою лютою і смертю страшною лякати. Аж бачить, що Іван… не боїться… І цікаво стало йому: чому так? От він і запитує: — Що це ти, Іване, смерті не злякався? — Ніколи я лихого в житті не робив, завжди по совісті чинив! Чого ж мені боятися? Та й знаю я, що душею не помру: смерть бо тільки над тілом владна, в тіло нове душа потім вселиться… Якщо жити не за своїм хотінням, а за Божим велінням, — то смерть не лякає людину! У Божих руках — моя доля! Усе ж бо вершиться з Його задуму й волі! — Оце так!… — цар Мокій аж отетерів, бо зроду не чув таких слів… — Тоді відповідай мені: чому, шибенику, не хочеш ти у війську моїм воювати? — Тому не хочу, царю, що спершу я зрозуміти маю, супроти чого війна, за що я маю в людину стріляти, життя її позбавляти? Якщо немає тому причини — можете мене стратити, а я не стрілятиму! — Стратимо! Певна річ, стратимо! За цим не забариться! Ти бач, якої заспівав! Якщо кожен у війську стане розуміти, за що воювати, — так же й війни не стане! — То хіба ж це — погано? Але якщо зрозуміє людина, за що служить, — то й війська не знайдеш надійнішого! Якщо кожен у війську знає сенс того, що робить, чому служить, — таку рать не злякати, таке військо не підкупити, таких воїнів не перемогти! А війни без сенсу — не стане! Цар Мокій аж упрів, так обурився: — Та як же це — геть не воювати?! Це ж… з давніх-давен заведено: що не поділили люди, за те — бійка! І, хто сильніший, — той і володіє! — Так усе ж можна миром вирішити, по-доброму поділити! Може, треба інакше вирішувати: кому потрібніше — той і володіє? От за що тепер у вас війна? Що ти з царем Дермідоном не поділив? — Так за це саме й війна! Відшукав він за тридев’ять земель і захопив у полон Василину Премудру! І тримає її у себе в темниці! А я чув, що той, хто премудрість надбає, — той над усім світом владу має! Відвоюю в нього Василину — і стану усіма царствами й землями володіти! Нікого не буде сильнішого за мене! — Та хіба ж той премудрістю володіє, хто Премудру в полоні тримає? Хіба можна від цього розумнішим стати? Яка ж користь від премудрості, що під замком тримають, а в житті не використовують? Користь — лише від тієї премудрості, що в життя втілюється! Премудрість же — лише за доброти сердечної в людині зароджується! І тільки з любов’ю душевною премудрість звершується! Хочеш? — стану твоїм послом, з Дермідоном-царем вас помирю, із дочкою його тебе одружу? А Василину Премудру звільню з темниці — і всі стануть у неї премудрості вчитися! У царствах ваших запанує мир, на два царства — бенкет весільний влаштуєте! Пізнаєш ти, царю Мокій, як добре жити без війни! Та й чи не сумно тобі жити стільки літ без дружини? … Замислився цар Мокій про своє життя… А й справді: стільки літ все воював та воював… Так нареченої — повік не знайдеш… А дочка Дермідона-царя Варвара — цареві Мокієві добра пара: в міру сварлива, в міру пихата, розуму ні з шило, зате вродлива… І так раптом закортіло Мокієві-царю одружитися!… Каже він Іванові: — Оце так чудасія! Думав, посаджу тебе на палю! Натомість послом тебе відряджаю… Добре, нехай так і буде: рушай! Тільки без Варвари-царівни назад не вертайся! * * * І вирушив Іван послом до царя Дермідона. Прийшов — та й каже йому: — Я, Іван-посол, від царя Мокія прийшов. Просить цар Мокій руки твоєї милої доньки! А Дермідон-цар відповідає: — Десять літ бажав Мокій лише воювати! А тепер поріднитися надумав? Оце вже ні! Знаю я його — він вирішив хитрістю мене захопити! Хоче в мене Василину Премудру підступом забрати, хоче владу над обома царствами здобути! Ми ж тому й воюємо з ним! І згоди між нами жодної не може бути! — Я тому і прийшов, щоб, нарешті, ворожнечу між царствами зупинити, вас породичати й помирити. А Василину Премудру — звільнити й на волю її відпустити. Влаштуємо весілля — й укладемо мир… — Ні! Не бути цьому! — заверещав Дермідон. … А Варвара-краса, калачем коса, донька царя Дермідона, — усю цю розмову чула. Засиділася Варвара без чоловіка! Стільки років уже — заміж хочеться, а жениха все катма… То — Дермідону-царю жених не до вподоби: то бідний він, то не знатного роду… То — самій не до серця: то старий, то з лиця бридкий… А за десять років війни стількох повбивали, що й не сватається вже ніхто!… Увійшла вона — та як заверещить: — А в мене ти запитав, батьку? Укладай мир! Я заміж хочу! І такий вона лемент зчинила, що зрозумів цар Дермідон: як не видасть він зараз доньку заміж, то вже ніколи не буде йому спокійного життя… — Гаразд, — каже, — віддам дочку заміж! Але Василину Премудру — не віддам, поки всю премудрість її не отримаю! Не хоче вперта дівиця мені підкоритися, премудрістю своєю не хоче зі мною ділитися!… Поради дає мені одну дивнішу від іншої, глузує з мене… Ось, приміром, таке мені каже: «Облиш, Дермідоне, плоть убиту споживати! Досить вже звірям, птахам і рибам — від тебе страждати! А від їжі негодящої — і живіт твій болить, і розум, закритий від світла істини, не надто працьовитий!…» Або ще таке скаже: «Багатства — не накопичуй для себе! Немає користі в такому багатстві: марно воно пропаде! Добрий володар — багатий добробутом і багатством своєї країни! І бореться він — за життя народу в достатку та мирі! Добром, аж ніяк не насиллям — він керує! Лише лиходійства й злобу окремих людей — своєю владою він зупиняє!…». — Дозволь мені, царю Дермідоне, з Василиною поговорити! Я зроблю так, що вона всім премудрість свою відкриє: бери кожен — хто скільки хоче та може вмістити! Адже немає користі від премудрості, яку тримають під замком і не використовують! Премудрості ж — треба довго навчатися! Чимало тут кожен — має сам потрудитися! Щоб навчатися премудрим бути — треба любов’ю думки свої освітити! Бо премудрість — частина душі, що має велику любов сердечну! … І от, ніхто не думав-не чекав, погодився Дермідон і наказав відвести Івана до темниці, де Василину премудру під замком тримали. * * * Повела варта Івана. А цар Дермідон і Варвара-царівна і слуги — теж пішли. Цікаво їм стало все побачити! І лячно було мить проґавити, коли Василина всім свою мудрість почне роздавати! Відімкнули замки, відчинили двері до темниці. Побачили одне одного Іван і Василина. І — з’єдналися вони душами в любові! Тепер вони розуміли думки одне одного без слів! Стоять, дивляться вони одне на одного — і ніби немає нікого поруч! Мовчання вуст не заважало їм чути одне одного: — Я чекала на тебе! Я так чекала, коли ти прийдеш по мене! — Пробач мені, що так довго йшов! Я відчував, що є причина, чому я тут опинився. Якби я лише знав про тебе, — то поспішив би… А цар Дермідон хвилюється: — Чого це ви мовчите? Що? — премудрість від нас ховаєте? Дивиться Василина ласкаво і мовить Іванові вже так, щоб усі чули: — Не журися через те, що довго до мене йшов! Ти багато доброго дорогою зробив! І тому — ти мені ще дорожчий! Тому — ще сильніше тебе я люблю! А я — жила без печалі у цій темниці, жила так, ніби на волі! Душею, мов птаха вільна, линула над землею й обіймала усіх і все любов’ю сердечною! Співала пісень любові — і слухали душі людські цих моїх пісень! То дівиця-краса пісню серця почує — й заспіває її коханому! То мати, схилившись над колискою, поєднає свою ніжність із моєю, гойдаючи дитя! То пастушок мою мелодію сердечну вчує — і на сопілку її заграє! То пташки по-весняному посеред осені зацвірінькають! То вітерець зашелестить березовим листям — пісні моїй у такт — та й обійме теплим подихом людину добру! Та й тілом я не лінувалася! Тут, у темниці, часу не гаяла: книжку для людей написала! В ній розповіла все те, що знала: про те, як людина на Землі народжується, нащо має доброти вчитися, як щастя своїми силами творити, як емоції свої підкорити, як життя своє з Божим Велінням поєднати, як призначення своє втілити… А ще правителям поради записала — щоб у добробуті народи царств зростати могли. Якби всі люди слухалися закону Божого, якби були до ближнього добрі, небайдужі, — то життя мόжна було б змінити, щоб усі змогли прекрасніше жити! І тоді промовив Іван теж так, щоб почули і Дермідон, і Варвара, і слуги, і варта: — Ходімо зі мною, Василино Прекрасна, у мій дім! Будь мені за подругу, супутницю та вірну дружину! А книгу, що ти у темниці писала, і в котру всю премудрість уклала, — нехай всі люди читають! І коли премудрості навчаться — не буде більше суперечок, не стане між людьми колотнечі! І відповіла йому Василина: — Так, я згодна. * * * Цар Дермідон дав згоду на весілля доньки. І між царствами — запанував мир. Цар Мокій із Варварою одружився. І тепер воює часом — лиш із нею одною. Втім, дружинонька не дає йому взяти верх над собою. «Книгу Мудрості», що Василина в темниці писала, багато разів переписували й у всі куточки обох царств надсилали. Часом люди ці книги читали. І коли поради мудрі від Василини Премудрої — в життя вони втілювали, то царства ті процвітали. … Так от допомогли Іван з Василиною налагодити життя у тих землях. І настав їм час повертатися додому. * * * Підійшли вони до дому. Зустрічають їх Івáнові батько й мати. І кажуть синові: — Довго ж ти по ягоди ходив! Іван їм вклонився й за затримку повинився: — Пробачте, що так довго по ягоди ходив! Але ось: ягід шукати пішов — а дружину собі прекрасну знайшов! Радійте! Зустрічайте! * * * Ну, а що далі було — так одразу й не розказати! Про всі добрі справи їхні спільні — за раз не оповісти!… А тому, на цьому — нашій казці кінець. А любов — усім ділам добрим — вінець! |