Казка про Мотреньку

Казку розповів Лада

Була собі дівчина Мотренька. І лицем і станом гожа, і до людей добра. Густа білява мов льон коса нижче пояса. Очі сині — як волошки.

Жила вона одна в хатинці лісовій біля річеньки стрімкої — там, де річка до озера чималого впадала.

Та не була Мотренька сиротою. Були живі її матінка й тато, і два старших брата. На іншому боці озера було село, де народилася Мотренька. Там і жили її рідні.

Чому ж стала Мотренька одна жити? Про це оповім.

Вже з дитячих літ Мотренька особливою добротою вирізнялася.

Про кожну пташку, про всяке звірятко — думала вона завжди так, щоб не образити їх, але приголубити! Кожну квіточку, кожне деревце — як друзів своїх любила вона! Усіх: і собачок, і котиків, і корівок, і коників, і кізочок, й овечок, і курочок, і гусочок — усіх любила!

І до людей вона була привітна. Завжди помогти, чим могла, була готова! Завжди — слова добрі про всіх говорила! А погано — ні про кого й не думала навіть!

Матінка й тато не могли натішитися нею: така хороша донечка в них росте!

Лиш тільки з добротою Мотреньчиною не просто виявилось жити.

Яке в селі життя було? Телят і поросят, курочок та півників ростять-голублять, а потім… вбивають на м'ясо та їдять… Так споконвіку прийнято було в тих краях…

Мотренька ж, як трішки підросла й розуміти це стала, того не лише бачити без сліз не могла, але й не торкалася жодної страви, для якої тварин убивають! Як не змушували її — на своєму стоїть!

Батько й брати старші, як тільки вже не повчали, як не вмовляли — а їй хоч би що!

Сама Мотренька назбирає в лісі грибів та ягід — і наготує пирогів чи налисників на всю сім’ю! А до м’ясного — і не доторкнеться: немов їй самій від цього боляче!

Так вона завжди чужий біль відчувала…

І от, як підросла Мотренька, почала просити, щоб допомогли їй батько й брати хатинку збудувати на узліссі. І — щоб жити їй там окремо дозволили.

Спочатку не хотіли пускати її батьки жити на самоті, та потім погодилися. Тому, що Мотренька до того часу вже була в усіх на вустах не тільки через «дивакувату» для багатьох свою доброту, але й через уміння від недуг різних відвари з трав цілющих приготувати. Вона ті трави збирала та сушила. І багато такого знала, чого інші не знали.

А звідки?

Річ у тім, що з дитинства любила Мотренька розмовляти з рослинами різними.

Вийде вона на луку — і давай з квіточками, і з травинками балакати! Зайде до лісу, деревце обійме — і з ним теж розмовляє!

Сама розповість, про що думає, а потім у квіточки чи деревця поради спитає.

Спочатку не чула вона відповідей. Лиш голівками квіти й гіллячком дерева їй кивали чи гойдали, немов або «так», або «ні» їй відповідали.

А потім почала Мотренька часом Голос чути добрий та лагідний, що на запитання її відповідав.

Спершу вона гадала, що це квіточки та дерева з нею бесіду ведуть.

А як лікувати людей почала Мотренька пробувати, так зрозуміла, що Голос той — Голос Божий. І що це Він поради їй важливі дає!

…Так от і стала Мотренька всі властивості корисні рослин поступово пізнавати: коли саме збирати, як сушити, як заварювати, від якої недуги вони допомагають.

А збираючи рослини, неодмінно говорила їм:

— Ти пробач мені, травонько, не для того зриваю тебе, щоби забавитись і викинути, — а для того збираю, щоб людей від хвороб лікувати!

… Коли ж гілочку в дерева якого вітер зломить, то збере Мотренька з неї глицю або листячко, щоб теж заварювати.

А ще й звірята лісові до неї приходити почали: коли — за зціленням, а коли — просто так: пригорнутись-полащитись і пограти з Мотренькою.

Так серед лісового племені з’явились у Мотреньки вірні друзі.

Пташки до неї прилітали пісень співати.

А як іде хто лісом до її хатинки, завжди попереджали на різні голоси.

* * *

Одного разу якось до Мотреньки ведмідь величезний прийшов. Він у пастку, мисливцями налаштовану, лапою втрапив. Вистачило йому сил мотузок розірвати, яким пастку ту до дерева було прив’язано, та з місця того піти. А от звільнитися від пастки — не може. Залізні лещата до кісток йому лапу пробили, так він із ними до Мотреньки за поміччю й пришкандибав.

Не злякалася вона звіра велетенського.

Підійшла. Мовить лагідно:

— Дай мені, ведмедику, лапу твою. Я звільню її та полікую.

… Ведмідь, змучений болем, дозволив Мотреньці лапу його звільнити і навіть рану маззю цілющою змастити дав.

Відтоді цей ведмідь жив поблизу та від небезпек Мотреньку оберігав.

… Мотренька за звірятами різними спостерігала. І помічала вона, яку травичку з’їсть та при якій потребі звірятко її вибирає.

Вони ж її не боялись аніскілечки.

Так знання її і розширювалися.

А ще навчилася Мотренька — за Порадами Божественними — і як воду цілющою зробити, і як її для лікування краще використати.

Невдовзі помітила Мотренька, що руки її наче бачити вміють: якщо долоньками, пальчиками по тілу того, кого зцілює, вона проведе, то бачить те місце, де вгніздилась недуга.

Та навіть більше: скоро вона дізналася, що не просто це були руки її тіла, але — в них чи поза ними — руки душі. І можна тими руками душі всередині тіла енергії темні збирати й викидати геть.

Ще можна світлом, подібним до сонячного, тіло заповнювати — й ніби вимити усе всередині цим світлом.

… Поступово почала Мотренька Голос Божий чути цілком упевнено: і коли сама питання ставила, і коли їй Бог Сам хотів щось повідати.

І Світло Божественне бачити вона почала — будь-якої миті, варто лиш звернути до Нього погляд душі.

Навчилася й того, як із цим Світлом душею зливатися.

І легко лилося Світло через руки душі! А злившись із Ним — недуги можна було лікувати!

І ще помітила вона, що може повернутися неміч до людини, як не старайся її зцілити, якщо людина сама не змінюється на краще, якщо не намагається причину хвороби подолати.

Причини ж хвороб став Бог Мотреньці показувати.

… Багато ще дізналася Мотренька про те, як не лише тіла, але й душі людські лікувати.

Почала вчити вона людей, як і собі допомагати, й іншим у зціленні, як жити здоровими й щасливими.

Невдовзі Мотренька вже знала, як від усякої хвороби зцілити.

І пішов про неї розголос. Навіть з інших далеких сіл приходити стали до неї люди за ліками, за порадами та зціленнями.

* * *

А бувало і такі приходять, що хочуть від неї — ворожінь і чародійства.

То дівиця прийде й питає зілля приворотного, щоби хлопця вподобаного приворожити… Бо він, бач, — такий-сякий! — іншу любить!…

Або ж чолов’яга дізнатися прагне, як йому ворога-недруга свого зі світу зжити…

І хоч і скаже їм Мотренька, що не можна зла іншому бажати, не можна так думати й чинити, — та не зникають до кінця помисли недобрі з життів тих людей …

Так зрозуміла Мотренька, що не лише тіла, але й душі бувають потворними: хворими та сліпими. А як душі від зла лікувати?

Стала Мотренька про це все більше задумуватись, все частіше Бога про це запитувала: які ліки потрібні від злоби людської, від байдужості та звички ображатися, від ревнощів та від заздрощів?

І відповідав їй Бог:

— Любов сердечна — від усіх бід допомагає! Треба цю любов у душах пробуджувати! Хоча й не просто це, та важливо дуже!

У кожній людині є щось хороше, хоч крихта… Ось за це хороше і треба вхопитися! І тоді — можна допомогти душі з безодні зла вибратися!

Але й сама людина цього неодмінно теж забажати повинна! Інакше не вийде нічого! Тому, що свобода волі є у кожної душі. І кожен сам робить вибір: до добра — чи до зла схилятися…

* * *

Раз прийшла до Мотреньки дівчина — і давай на долю скаржитися:

— Бідна я нещасна! У мене — сестра красуня! Усі хлопці лиш на неї одну дивляться! Наречені — лише до неї сватаються! Люди мене поруч із нею не помічають навіть!

Як мені жити, щоб її краса мене не затьмарювала, не затуляла?

Так, я не надто гарна, та й не дуже кмітлива — і тому вся увага завжди дістається тільки моїй сестрі! А мене — ніхто не любить! Я так — ніколи заміж не вийду!…

— Знаєш, що — найбільш некрасиве в тобі?

… Дівчина злякано запитала:

— Ніс? Напевно, він завеликий? Або — ця маленька родимка на щоці?

Чи я занадто товста? Але ж багатьом хлопцям подобаються круті стегна й пишні груди!… Це — через те, що коли я журюся, то не можу стриматися від їжі… Треба ж хоч якось себе втішати!…

— І ти вирішила, що найкращий засіб від смутку — поласувати смачненьким? Хіба ти сама не помічаєш, що це допомагає втішитися лиш поки солодощі у тебе в роті? — посміхаючись, запитала її Мотренька.

— Ну і як же мені жити далі?! Як не страждати і не заздрити?!

— Хочеш, я відкрию тобі секрет, як тобі стати красивішою? Бо найбільш некрасиве в тобі — це заздрість та бажання всього лише для себе!

— Та як же ж мені не заздрити? Моїй сестрі і так усе дістається! Так що: я їй іще більше добра та щастя побажати маю?!

— Зрозумій: справжня краса — це краса душі! Якщо душа красива — то таку людину і слухати приємно, і справу з нею мати добре! І тоді — й обличчя стає гожим, і зустрічному — очей не відвести від світла сердечного, що ллється з душі!

— А як же душу можна красивою зробити?

— Любов сердечну пробудити в собі треба! Адже радості когось іншого можна заздрити — а можна навчитися співрадіти, тобто радіти разом із ним!

І тоді — вже тільки від цього! — твоє життя наповниться щастям і красою!

Дам тобі для початку пораду — як красу твою пробудити:

Ранок — удосвіта почни!

День — у радість прочини!

Боса стежкою піди

Та лице росою вмий!

Усім серцем — посміхнися

І до Бога так звернися:

Отче, вдячна я Тобі

За щастя днини даної мені!

І тоді — з кожним днем ставатимеш гарнішою: і душею, і обличчям!

Коли Матінку-Землю під ногами відчуваєш — то сила і здоров’я прибувають!

Коли росою лице вмиваєш — краса його зростає!

А як серцем посміхатися станеш, вчинками й словами добрими це проявиш — усім будеш приємна, усі полюблять тебе!

А як Богу дякуватимеш за те щастя, що Він тобі посилає, — увесь день Його Присутність і Допомогу відчуватимеш!

Та й соромно тобі перед Богом стане — заздрити й вередувати, дратуватися й ображатись! От і перестанеш так робити!

А як перестанеш ображатися — то й ображати тебе перестануть!

Перестанеш заздрити й ревнувати — і зрозумієш: щастя інших і тобі радість приносить! І в твоє життя тоді щастя прийде!

А як захочеш раптом чимось зажуритись, то на Бога подивишся — та й передумаєш! Адже те, що ти раніше печаллю чи покаранням у своєму житті вважала, — не покарання, але Божа вказівка! Це — Божий Наказ: як тобі життя своє кращим зробити, як себе на краще змінити, як іншим радість і щастя дарувати!

* * *

Одного разу таке сталося: поки Мотренька на річку ходила, вдерлися до її хати двоє злодіїв-розбійників з рушницями, пограбувати хотіли… Думали вони, грошей у неї багато, за зцілення отриманих. Не знали вони, що ніколи Мотренька не брала плати за лікування. Навіть уявити-помислити такого не могли: бо самі вони— в усьому тільки вигоду собі шукали та в багатстві земному вбачали цю вигоду.

А в хатинці Мотреньчиній — як виявилося, і взяти їм нічого.

Завзято шукали вони: може, сховано де? Та не знайшли нічогісінько. Тільки — трави лікувальні, настоянки цілющі, сушені гриби та ягоди…

Вирішили вони тоді надворі подивитися: може, де сховала вона скарб?… Рушниці з рук випустили, біля стіни їх поставили…

Аж тут ведмідь, друг Мотреньки, на них напосів: заревів загрозливо — проганяти чужинців недобрих почав!

Розбійники за зброю схопитися не змогли, бо ведмідь їм напереріз вийшов. Кинулись вони навтьоки, не розбираючи дороги… А ведмідь — за ними!

І втрапили вони в болото, в самісіньку трясовину, та й вгрузли там.

Ведмідь же — рушив далі своїм шляхом, в мочарі не поткнувся…

А розбійники тонуть повільно… А як намагаються вибратися — то тільки швидше занурюються… Відчули вони смерть близьку неминучу, життя свої, сповнені діянь злочинних, згадувати почали… І від того їм ще гірше стало… Почали кричати й на поміч кликати…

… Мотренька повернулася до хатинки, побачила: рушниці біля ґанку прихилені, все всередині перерито… Почула — крики з болота долинають…

Взяла вона жердину довгу та міцну — і поспішила на поміч.

Витягла вона розбійників, відвела їх до річки, звеліла одяг прати і вмиватися.

Потім додому привела, дала їм по чистій сорочині, щоб було в чому перечекати, поки їхній одяг на сонечку просохне, нагодувала.

Розбійники дивуються:

— Чого це ти нас врятувала? Ми тобі зло заподіяти хотіли, а ти — добром відповідаєш!

— Ви ж зрозуміли, що власне зло — тільки до напастей для себе ж самих призводить! Подивіться: замислили ви лихе іншому — самі в болоті опинилися, мало не загинули!

Зло в життях ваших — воно, як болото, в себе засмоктує… Можна і не вибратися з такої трясовини! Бо зло, яке ви іншим чините, — велика для вас самих біда на майбутнє ваше! Немає біди гіршої!

Для того і врятувала я вас: щоб зрозуміли ви це!

— Та як же нам жити тепер, коли ми нічого не вміємо, окрім як стріляти й грабувати?

— Що — і дров нарубати не зумієте? І погріб викопати не зможете?

— Це — легко, таке — зуміємо…

— От і вирушайте у світ і допомагайте в тих домівках, де жінки — старі чи вдови і чоловічої роботи нікому виконувати! З цього — й жити будете!

А про багатства награбовані — більше не мрійте!

Той, хто з праці своєї живе, — той щастя в життя своє несе! А той, хто грабунком промишляє, — той щастя у себе ж краде!

Коли чесно житимите — і долю свою нову зустрінете!

А за минуле своє грішне — пробачення й у Бога просіть, і у тих людей, котрим зло від вас вийшло!

… І рушили в дорогу ті двоє, що раніше розбійниками були. По-новому жити вони вчилися …

… Отак і в будь-якому лікуванні — тепер Мотренька дивилася на те, як не лише тіло зцілювати, але як і душу напоумити.

Шукала вона способи, як людина сама собі допомогти може життя своє кращим зробити.

Придумувала вона, як може навчитися людина не притягувати до себе нові біди та хвороби помислами своїми нечистими та справами недобрими.

Розповідала вона людям про те, що радіти кожному дню і жити в доброті, любові та щасті — кожній людині Богом заповідано!

* * *

Одного разу прийшов до Мотреньки на милицях колишній солдат. На війні йому ногу ядром відірвало, на все життя калікою він лишився. Та не лише тіло, але й душу йому війна скалічила.

Прийшов він та й говорить:

— Ти, Мотренько, як зцілювати людей — знаєш. Так маєш ти й отрути усі знати: щоб прийняла отруту таку людина — і померла б без мук. Часом — це поміч велика, як підсобиш із життя легко піти…

— Строк життя людського — Богом визначений! Якщо зле тобі тут від туги й образи на весь світ — то й після смерті краще не стане!

— А ти що: знаєш, як після смерті буває?

— Чому ж не знаю? Знаю! Душі ж — і без тіл живі! І якими за життя вони були — такими й після смерті тіл залишаються.

Без тіла жити — може, і простіше душі… Та тільки мало, що вона змінити може без тіла!…

Якраз для того і даються людям тіла, щоб добро і красу творити, людям іншим допомагати, помилки свої виправляти!

— Як ти така мудра, то, може, знаєш, як мені жити далі? Мріяв я, що з війни повернусь — одружуся, дім новий відбудую, діточок ростити будемо… А тепер… Який з мене чоловік?! Каліка!… Ріллю зорати — не зможу, дім збудувати — не під силу… Хто за мене такого заміж піде?…

— Є одна дівчина, що тобі мила! Вона з війни тебе чекала. І тепер — чекає, що ти дурманне вино пити покинеш і сватів до неї пришлеш…

— А ти — звідки знаєш?

— До мене усі зі своїми бідами, хворобами й думками приходять… Тому багато і знаю…

— Милостині я просити не стану. На що ж із молодою дружиною жити?

— Оповідали мені, що ти раніше малювати любив, віконниці візерунками розписував, ложки та миски з дерева вирізав.

— Було діло…

— Так от тобі — й робота! Ложки та миски розписані продавати станеш. І чого в домі забракне — на гроші зароблені купиш.

— Фарби-то у мене, таки, є… Давненько ще запасся, був, ними… А от пензлі — стерлись геть усі… Нові треба робити. Видно, пора йти на білку полювати…

— Не треба білочок губити! Нá от тобі на щастя: зробиш собі пензлі!

З цими словами відрізала Мотренька від своєї коси десь із долоню густого волосся — і, перев’язавши стрічкою, подала.

— Дякую тобі, Мотренько! Правду люди кажуть, що ти все зцілити можеш! Дала ти мені надію! Ніби народився заново!

— Тепер тільки від тебе залежатиме щастя і твоє, й обраниці твоєї! Та на весілля мене не забудь покликати!

* * *

А війна, що в тій країні нещодавно була, — не одного того солдата калікою залишила… Багато горя війна принесла людям!… Хоча перемогу в ній і оголосили… великим звершенням!

От — і головний царський полководець, князь Броніслав, що усією раттю царською керував, багато здобув перемог, війну цю для царя виграв, — теж отримав у боях рани тяжкі…

Сміливим був Броніслав, не ховався за спини солдатські! Хоробрість і відвага його — й інших людей на подвиги воїнські надихали!

Слава про нього по всій країні лунала: «Герой! За царя, за країну воював! Багатьох супротивників знищив, битв чимало виграв! Багатьох ратників своїх — особисто врятував!… Шана йому велика від усіх! Нагородив його достойно цар — і землями, й золотом!»

… Та тільки… не гояться рани у Броніслава!… З постелі він не встає… Сила до нього колишня не повертається…

Статури він був богатирської … І лицем вродливий… Та лежить тепер він цілими днями, руку ледве-ледве підняти може, звестися ж на ноги зовсім йому не до снаги…

Аж ось він почув про дівчину Мотреньку, котра будь-які хвороби виліковує.

Послав він слуг своїх знайти її й довідатись: чи правда те, що люди про майстерність її цілительську говорять?

Повернулися слуги, розказали, що правда це: є така дівчина. І хто б не прийшов до неї — зцілення від недуг своїх має.

… От і принесли героя на ношах до маленької хатки лісової, де Мотренька жила.

Вийшла Мотренька на поріг і мовить слугам Броніслава:

— Зоставте князя вашого тут. Можливо, зможу його вилікувати… Тоді — через місяць він сам повернеться. А якщо ж не повернеться — то приходьте.

Зажурився Броніслав:

— А мені сказали, що ти від кожної хвороби зцілити можеш… Я всяку ціну за лікування твоє заплатити готовий… Є у мене й золото, й маєтки великі з будинками та садами… Що забажаєш — усе твоє буде! Лиш поверни мені здоров’я! Не життя це — в безсиллі й немочі на ліжку лежати!

— Не беру я, княже, грошей за лікування! А зцілити тебе — усім серцем хочу!

Та не від мене самої залежить це! Чимало залежати буде й від тебе. А найголовніше — від Бога! Від Нього — через хвороби й страждання — вказівки нам про те, як жити далі. Від Нього — і допомогу в одужанні маєм!

… Зостався князь Броніслав жити у Мотреньки, в її маленькій лісовій хатинці.

Вона його відварами цілющими напуває, рани його мазями цілющими гоїть.

Що не день — то ліпше стає Броніславу!

Стала Мотренька допомагати йому дійти до берізки, що поруч із домом її росла. Веліла йому від берізки навчитися: відчувати, як до тіла сила може повертатися:

— Відчуй: у берізки навесні — від коренів до самих листочків — разом з водою сила Землі-Матінки піднімається. І листячком на гіллі розпускається. Так і в тілі людському: сила життєва, Богом дарована, тече і до кожного куточка тілесного дістається, все лікує!

… Потім почала вона вчити Броніслава, як разом із повітрям можна Світло Боже найніжніше, схоже на вранішнє сонячне, вдихати. Ще й так вдихати — щоб усе тіло наповнювалося при вдиху цим Світлом! А при видиху — щоб усе нездорове видихалося.

… Заповненість цим Світлом надовго зберігалась у тілі Броніслава. І сили колишні почали до нього повертатися.

… І бесіди вони між собою вели.

Броніславу все про Мотреньку цікаво:

— Як же ти живеш у лісі одна? Та і як ти без грошей обходишся, якщо за лікування плати не береш?

…Мотренька йому відказує з усміхом, ніби вірші складає:

— Так у лісі жить — радісно мені! Бачити щодня красу Землі! Милуватися літа зеленню й спокоєм зими, золотій радіти осені й ніжності весни! Навесні — город посаджу, влітку — ягід у лісі зберу, восени —на зиму насушу гриби! Тому — їжі вдосталь в мене є завжди!

— І не страшно тобі? Не нудно?

… Тут вже серйозно Мотренька говорить:

— Нудьгувати ніколи мені: завжди є у мене робота!

А страху — не відаю. Бо я — з Богом живу! І все — від Нього в життя моє приходить!

… Слухає її Броніслав — і милується! Не тільки лицем і станом йому Мотренька мила! Але й від ясності, чистоти й сили її душевної, від тепла її сердечного, від сміливості її — так добре йому й радісно, ніби все своє життя її знає. І нема йому людини ріднішої!

А Мотренька з князем теж важливі розмови веде:

— Ти от, Броніславе, як думаєш: праведний чи неправедний — перед Богом! — подвиг воїнський?

— Та як же про це думати? Наказав — цар, а моя справа — добре це виконати!

— А що, як накажуть тобі лихе діяння, злочин який вчинити — теж наказ виконаєш злочинний?

— Ні! Краще вже самому згинуть!

— А от війна — це добро чи зло?

— Не знаю…

— Для того так повільно гояться твої рани, щоби ти замислився про це …

За те, що людей рятував, — ти лишився живий.

Але за тих, кого вбив та скалічив, — ти рани тяжкі отримав.

Ти ж бо тепер поміркувати про це можеш:

«Чи завжди накази царя — праведні?

Чи справедлива була ця війна?

Чи припустимо — перед Богом! — війну неправедну вести?

Чи героїзм це — накази злочинні виконувати?»

Це ж — для солдата: як наказу не виконає він — одразу розстріл…

А ти — князь, ти — у царя в пошані! Він — твою пораду завжди вислухає!

Ти — герой! Тобі боягузтва не закине ніхто!

Як замислить ще цар на інші країни нападати — ти зупинити його зможеш!

Миром — залагодити можна багато суперечок і сварок!

Кожен народ на своїй землі нехай у щасті й спокої живе!

… Почав Броніслав про це думати… І, коли зрозумів, що він у житті багато неправедного коїв, і коли покаявся у цьому, — так і видужав остаточно.

Вивела його Мотренька з дому, облила з відра водою студеною річковою — і наповнився Броніслав силою чистою, набагато більшою ніж та, що до хвороби в нього була!

Від ран — і слідів на тілі не лишилося!

Дивується він чудесам!

Наступного дня прийшов їм час прощатися:

— Як же тобі віддячити, люба Мотренько, за лікування твоє?

— Намагайся, щоб не лилася даремно кров солдатська, щоб війни більше ані нашої землі, ані інших земель не терзали!

Найбільша мені вдячність — у цьому буде! Завжди тоді щаслива буду від того, що вилікувала тебе!

* * *

І от минуло трохи часу.

Прийшов раз до Мотреньки за ліками один чоловік. Зі столиці він приїхав і розповів новини останні: що війна нова буде невдовзі, хоче цар іти підкоряти царство сусіднє. А ще повідав той чоловік, що князь Броніслав очолити військо відмовився — і за це його в зраді державній звинуватили та й у в’язницю посадили.

Як почула про це Мотренька — чимскоріш у дорогу зібралася й мовить тому чоловікові:

— Підвези ти мене до міста столичного: поспішаю я! Це я в усьому винна: навчила князя Броніслава, як по совісті жити, як по любові чинити!… От і довела до біди! Мені його тепер виручати треба!

— І що, до самого царя підеш? Не боїшся князя опального захищати? А що, як не тільки його не врятуєш, а ще й сама загинеш?

— Не боюся! Чому бути — того не минути! Якщо треба — то за правду можна і смерть прийняти!

* * *

Приїхать-то до столиці Мотренька — приїхала… Але до палацу царського її не пускають.

Що робити — не знає вона…

Втім, не довго так було. Раптом занедужав цар на якусь хворобу невидану, зліг, смерті злякався, лікарів звелів шукати.

Так перед Мотренькою двері палацу й відчинилися.

Говорить цар Мотреньці:

— Зціли мене! Серце моє болить, очі невидющими робляться, руки-ноги віднімаються! Смерть — ніби на порозі стоїть!…

А не час мені зараз вмирати: війна от-от розпочатися має! Загине тут без мене усе!…

Вилікуй мене! Будь-яке бажання твоє за це виконаю! Чого хочеш — просити зможеш! — каже Мотреньці цар.

А вона йому у відповідь:

— Та як же лікувати серце твоє, царю, коли не вмієш ти людей — народ свій! — любити?

Як же лікувати очі твої, якщо ти душею бачити Бога не можеш? Ти на добро дивишся — і злом його вважаєш, караєш. А зло — за добро видаєш, нагороджуєш! Злі задуми свої ти виконати збираєшся! Ти ж так — і взагалі осліпнеш!

Як же мені лікувати руки твої, царю, якщо вони злочинні накази пишуть?

І ногами своїми ти намірився потоптати — разом із військом твоїм — землі народу іншого!

Для того, щоб одужати —повинен ти змінитися!

— Але як?…

Тоді Мотренька мовить:

— В законах царства твого написано, що, як хто в іншого щось украде, — то він злочинець-грабіжник.

А якщо ти, царю, хочеш у сусіднього царства багатства й землі захопити, то сам ти — хто?

— Як смієш так цареві говорити?! — вигукнув цар у гніві й навіть на ліжку підвівся з останніх сил.

— Ти сам просив тебе лікувати — от і лікую!

Якщо не зрозумієш, для чого людині Богом дане життя на Землі і як — перед Богом — його прожити треба, то не одужаєш ти!

Великий сенс має кожне життя людське. І зрозуміти його — усім під силу!

Сенс цей — змінити душу на краще та допомогти в цьому іншим.

Кожна людина, воістину, має лиш одне Богом дане їй царство. Воно — всередині душі.

Коли помирає тіло, то лиш те багатство, що в тому царстві душі накопичене, — має значення. Тільки там можуть зберігатися багатства нетлінні кожного! І багатства ці — доброта, турбота, прощення, мудрість.

Помре тіло твоє — і земним царством твоїм інша людина керувати стане.

Влада ж по той бік смерті тіла — одна: Влада Божа!

Ти переконаєшся, що жодне золото в тому світі, де ти опинишся, не має значення!

Й зі світу, де мешкають душі, у долі земного царства нічого ти змінити вже не зможеш!

Лиш каяття твоє там буде за біди й горе, котрі своїми вчинками неправедними ти посіяв!

Зараз, поки ти на Землі живеш, зрозумій, що майбутнє твоє — тільки від тебе самого, царю, залежить! Вивчи свої душевні якості: порядок і спокій, любов і краса у царстві тебе-душі — або ж туга, гнів, підозрілість і злоба?

Такі ж якості розподіляють душі в іншому світі. Кожна людина сама: своїми думками, емоціями та вчинками — обирає, в якому оточенні подібних до себе їй жити по той бік смерті.

Якщо зрощує в собі добро людина-душа — то нікому це не шкодить, нічого вона ні в кого не забирає.

І, як стане царство внутрішнє людини-душі таким же прекрасним, як Боже Царство, — тут щастя справжнє й настає!

Тоді вона Богові усе своє власне внутрішнє царство пропонує — й опиняється в безмежному, Царстві Бога, що для усіх, Хто досяг, — одне!

… Слухає цар — і ніби легше йому стає від розуміння слів Мотреньчиних.

А вона йому далі говорить:

— Якщо у внутрішньому душевному царстві твоєму пануватимуть мир, лад і розуміння Законів Божих — то легко тобі стане і в земній твоїй державі підтримувати лад. Бо зможеш ти навчитися розрізняти: що є добро і що є зло для інших людей.

Якщо любов сердечну пробудиш, якщо з серця духовного на все дивитися почнеш — легко буде це зрозуміти!

Постав себе подумки на місце того, кого прирікаєш ти наказами своїми — в нужді та злигоднях жити!

Постав себе на місце тих, що воювати мають за наказом твоїм — та інших людей вбивати!

Відчуй горе вдів та сиріт, котрі без годувальників лишилися!

Відчуй горе калік, що подаянням тепер — через тебе! — живуть!

Ти здатний — життя кращим зробити для народу в країні твоїй!

Ти тепер можеш закони мудрі ухвалювати, про порядок у країні своїй думати — а не про завоювання нові та війни грабіжницькі думати!

… Погодився цар із Мотренькою… Замислився він про добро для людей…

Тоді зцілила його Мотренька — із Божою Поміччю — від хвороб.

Мовить цар:

— Проси, чого хочеш!

— Чи маю я просити, щоб не починав ти війни із царством сусіднім?

— Не треба… Зрозумів я…

Так чим же можу я тебе нагородити?

— Відпусти князя Броніслава з тюрми: вірний він тобі і добра країні бажає!

— Добре, нехай буде по-твоєму!

* * *

Випустили Броніслава з тюрми. Зрадів він зустрічі із Мотренькою невимовно:

— Знову ти мене рятуєш! Якби не ти, Мотренько, до скону був би я в тюрмі! А то — і взагалі на плаху…

— Радію я, що ти, Броніславе, не побоявся проти царської волі йти, правду йому говорити!

— І раніше нічого я не боявся. А з тобою — Бога і правду життя ясно побачив!

Що ж тепер могло б мене злякати? Навпаки, дуже багато я за час ув’язнення зрозумів!

Про одне тільки шкодував, що не встиг тобі про любов свою сказати, про вдячність мою тобі повідати!

Виходь за мене заміж, Мотренько!

— Яка ж із мене княгиня? Я — роду простого! Та й жити без праці: без лікування людей — не зможу я…

— Хіба ж у титулах предків — гідність людини? Сама ти про це знаєш!

А жити ми в моєму маєтку дальньому будемо: там і ліси, й озеро величезне, і людей багато за поміччю до тебе прийде!

— А як же служба твоя при царі?

— Немає в мене служби тепер! Відсторонив мене цар від усіх справ. Не довіряє більше!

— Отже, не зумів він подолати гординю, перепросити у тебе не захотів… Не долікувала я його, значить… — зі смутком сказала Мотренька.

* * *

Поїхали Броніслав і Мотренька до маєтку дальнього, побралися. Стали жити між собою в злагоді й гоже.

Мотренька людей лікує, добру навчає.

Для Броніслава ж — ніби й справи важливої немає…

Та от прийшли до нього якось дітлахи й кажуть:

— Ти — герой, стільки ворогів переміг! Навчи нас битися! А то нас старші хлопці б’ють, не дають проходу!

… Погодився Броніслав допомогти. Спершу розібрався: хто правий…

Та й взявся навчати менших, тих, кого ображали, — як себе й інших захищати в бою рукопашному.

Коли ж навчив, то й старші хлопці, що перше кривдниками були, прийшли до Броніслава, повинилися — і теж учитися захотіли.

Так і пішло…

… Запитав раз Броніслав у Мотреньки:

— Як думаєш, чи добре те, що взявся я військового мистецтва дітей навчати?

Мотренька відповідає:

— Чиниш ти добре. Тільки вчи лиш таких, що сильними й добрими бути хочуть!

Важливо кожного навчити саме того, як такόю людиною стати, якою Бог нас, дітей Своїх, бачити б хотів!

А для цього треба пояснити, і як красу цінувати, і як добро чинити, і як людей любити, і як Богові служити!

А будеш ти це пояснювати у зв’язку з тим, як співати гарно чи як здоровим та сильним бути, — не так і важливо це!

Можеш ти вчити людей того,

— як добро може бути сильним,

— як за інших заступитися й скривдити слабких не дати,

— як за добро битися і при цьому смерті не боятись,

— як сильним бути, щоб — від слабкості — боягузом не стати,

— як без люті й гніву із супротивником змагатися,

— як силою доброти перемагати навчитися,

— як — перемігши — над переможеним не торжествувати,

— як друзям руку допомоги подати!

Хто добрий і сильний, — тому будь-яка справа до снаги!

Коли ж хто добрий, але сил не має — до слабкості своєї у рабство потрапляє!

А ти ж можеш людей учити не тільки, як із супротивником змагатися, але й того, як слабкості й пороки власні долати!

Знання про доброту душі, про Бога, що я оповідаю, не тільки ж бо хворим людям потрібні!

Здоровим — про красу та силу любові розказати зможеш! І навчиш, як Закони Любові не відкидати, навіть виконуючи повинність воїнську!

… Так і пішло у Броніслава те навчання. Не лише діти, але й дорослі приходили вчитися. Тому, що не просто кулаками махати, себе захищати учив Броніслав, але й учив усього, чого сам від Мотреньки навчився. Усе це він в уміння боротися ненав’язливо додав.

Чим більше навчав інших Броніслав — тим більше й сам розумів.

… Так потихеньку стала дружина у Броніслава — краща від усього війська царського!

І тут до нього різні хитруни в порадники напрошуватися почали. Говорили вони:

— Якби лишень захотів — ти б увесь наш край завоювати зміг! І правив би так — як сам схотів! Роду ти — знатного, та й слава твоя — велика, народ за тобою пішов би!

— Не хочу я війни міжусобної! Не потрібна мені слава воїнська! Панувати над людьми — не хочу!

— Та ж нащо тоді тобі рать така вправна?

— Поки не запанує на землях мир між країнами — має бути рать, добре навчена, щоб на захист миру й ладу завжди могли встати люди чесні, добрі, сильні, мудрі, хоробрі та вмілі!

* * *

А в країні не довго був мир.

Забувають чомусь люди уроки, що вже раніш отримали в житті!

Хоч і поглянув був цар в обличчя смерті й намагався правити добріше, але багато в ньому самості й гордині лишилося! Знов колотнеча між царем і володарем сусіднього царства вийшла. Знову народи обох країн до війни готувалися! І напали воїни царства сусіднього — першими… І знов почалася війна кровопролитна…

А без Броніслава військо царське геть розпустилося… Як до війни перестали готуватися — то й порядок у війську зійшов нанівець! Воєводи — за нагороди, чини та почесті — один з одним змагалися, про солдат і думати забули. А який солдат захоче служити чесно, коли поваги до командирів немає?…

Не готове до битв царське військо виявилося! Як почалася війна — тут все це і проявилося… Покотилося країною горе лютеє: селища горять, люди гинуть…

Поспішили до Броніслава на уклін слуги царські. Говорять:

— Послав до тебе володар! Врятуй країну від нашестя ворожого! Прости, що раніш обійшовся з тобою неласкаво! За образи колишні зла не тримай!

… Зібрав Броніслав рать свою.

А Мотренька йому каже:

— Можна, і я з тобою поїду? Поранених зцілювати стану!

* * *

Як Броніслав силу раті своєї до війська царського додав і сам на чолі його став — так і поразки скінчилися. І повернулись невдовзі ворожі сторони на кордони свої колишні, що між країнами раніше були.

Повів Броніслав про укладення міцного миру перемовини. Та не дійти згоди ніяк: стільки ж бо крові пролилося, стільки людей полягло, стільки ненависті війна породила!… Усі — лише свою правоту бачать і прощати інших не бажають!…

… А Мотренька тим часом поранених лікує. І немає для неї різниці, чи з ворожого війська поранений — чи зі свого. Усіх вона лікує-зцілює!

І замислив воєвода, котрий військом ворожим командував, що, як захоплять вони Мотреньку в полон, то на всі умови Броніслав — заради дружини коханої — погодиться.

Схопили вони Мотреньку. А до Броніслава гінця відправили: «У нас дружина твоя в полоні. Так що — усі вимоги наші виконуй, княже Броніславе!» — і список вимог додали.

Здогадалася Мотренька, для чого її схопили, для чого до дерева на місці видному прив’язали. І почала думати, як би їй звільнитися.

І от, коли задрімав солдат, що на варті стояв, вона вирішила спробувати.

Тут — пташки лісові підлетіли до неї, мотузки на руках їй розв’язали. З ніг вона сама пута зняла — і пішла до своїх, не ховаючись.

Солдат-охоронець прокинувся, кричить:

—Стій! Стрілятиму! — А сам вистрілити в Мотреньку не може: шкода йому її! Бачив бо він, як Мотренька усіх поранених лікувала, не розділяючи на своїх і чужих!

… Іде Мотренька — і вже між ворожими ратями опинилася.

А тут тривогу здійняли в стані супротивному, кинулися навздогін: «Стій, а то — вб’ємо!»

А назустріч солдати Броніслава біжать — порятувати!

Воєвода війська ворожого, гнівом охоплений, усім своїм солдатам у Мотреньку стріляти наказав: «Вогонь!» — кричить!

Мотренька обернулася — і на солдатів тих дивиться, любов’ю їх своєю заливає, від зла вберегти хоче!

І не вистрілив ніхто.

Тоді воєвода сам — від безсилля і люті — давай стріляти!… Раз!…, другий!…, третій!…

Кинулись на нього солдати, відібрали рушницю! Та пізно…

* * *

Броніслав побачив це і зрозумів, що й смертю своєю Мотренька мир вернути спробувала.

Підняв він тіло коханої своєї …

Вийшов він до обох ратей і став говорити про мир, про сльози матерів і дружин, батьків і дітей, про Бога, про все те, чому Мотренька його вчила.

І ніхто не посмів вистрілити…

Мовчки слухали його бійці відважні, що через битв багато пройшли. Мовчки слухали його юні. Не сміли перечити й командири.

І уклали раті перемир’я. І послали гінців до царів своїх, щоб уклали вони між собою мир непорушний.

… А Броніслав, нахилившись над тілом своєї коханої, раптом чує Голос дивовижний:

— Нехай кожен, хто бажає, щоб воскресла Мотренька, принесе в долонях води з річки і, поки нестиме, — хай слова тій воді повторює: «Життя, Любов, Світло!» І стане та вода — живою водою!

І сказав про це Броніслав усім людям.

І всі до єдиного: і солдати, й командири воїнств обох — зачерпнули у річці по пригоршні води і несли, слова заповітні мовлячи. І полили тією водою на рани Мотреньчині.

Навіть воєвода головний війська ворожого так учинив, тому що розкаявся він, бо його вразили любов і сміливість тієї, що душі людські лікувати намагалася…

Останнім приніс у долонях воду сам Броніслав.

І, як розтиснув долоні й окропив водою кохану свою, — то розплющила очі Мотренька і встала жива і здорова!

Уклонилася вона усім воїнам.

— Зробили ви цю воду — живою водою! Тепер усіх поранених так само омийте — і нехай усі вони також зціляться-воскреснуть!

… Отак і закінчилися війни в землях тих на довгі часи.

Цар тієї країни вирішив на спочинок піти. А оскільки спадкоємців не мав він, то й призначив наступником своїм князя Броніслава.

… Довго Броніслав і Мотренька країною мудро правили. Самі ж — у щасті жили, діток ростили й інших людей про життя людського призначення учили.

Говорили вони, зокрема, що тільки в Любові Великій щастя істинне можна знайти! А починає зростати Велика Любов у людині — з любові малої: з турботи про кожну істоту добру, з уваги, розуміння, допомоги, співчуття.

… Довго ще люди в тих краях сказання про Мотреньку та Броніслава оповідали дітям і онукам…

І якби пам’ятали люди їхні поради і нині — то більше гармонії й щастя було б на Землі!

Можливо, ви скажете, любі читачі й слухачі, що такого в житті не буває і що так щасливо все закінчується лиш у казках…

А чи ви замислювалися, чому?