Казка про рибалку,
рибку і підводне царство
Дідусь Ваня запитав:
— Хочеш, Анютко, я розповім тобі казку про рибалку та рибку?
— Ні, — відказала Анютка, — я цю казку добре знаю, це Пушкін її написав!
— А я розповім тобі зовсім нову історію, що сталася зі мною, коли я на свою останню риболовлю пішов.
— Тоді розповідай! — мовила Анютка і влаштувалась якнайзручніше.
— Так от, — почав дідусь Ваня:
Щоліта вирушаю я зі своєю Килиною не на берег синього моря, а на берег озера — великого-превеликого! Хатинка у нас там є маленька.
І треба відзначити, що живемо ми з Килиною разом вже усі тридцять літ і три роки, і жодної сварки між нами не було. Все у нас — ладком та мирком!
От якось встав я рано, ще вдосвіта. Зібрав свої снасті рибальські — і на риболовлю пішов.
Вийшов з дому — краса довкола! Від озера туман піднімається! Доріжка до озера під гору стелиться — ноги мов самі собою ідуть! Радісно на душі!
А тут і сонечко вже сходить! Все довкола промінням освітило, обігрівати й прикрашати природу почало!
Кожна росинка в світлі сонечка засяяла: як діамант або ж навіть ще ліпше!
А туман робив усе довкола — немов чарівним!
Підійшов я до берега, там човен у мене стоїть, ланцюжком причеплений, чекає на мене. Відімкнув я замок, весла в кочети встромив, відчалив…
Озеро в нас — велике-превелике! Як до мене в гості приїдеш — сама побачиш!
Вітерця ані найменшого нема! Туман — як пара зараз над моєю чашкою з чаєм — так і від плеса озера туманчик легенький підіймався.
Гладінь озерна — мов свічадо величезне!
І хмаринки, сонечком світанковим освітлені, у воді відбиваються.
А дно крізь воду прозору — на глибину велику видно.
Пливу помаленьку, милуюся!
Там, під човном, пісочок і камінці на дні. Як водорості ростуть — розгледіти можна. Зграйки дрібних рибок пропливають, сріблястими лусочками блищать.
Тут вже й пташки прокидатися стали. Над водою ластівки літають низько-низько, комашок своїм дитинчатам ловлять. Та й чайки — не високо ширяють, біля мого човна прилаштовуються.
От закинув я вудку. Сиджу та чекаю: хто ж на мій гачок сьогодні потрапить? Та не клює жодна рибка…
А я — і не засмучуюсь: бо так гарно, так тихо довкола!
Сидів я так, сидів — та й задрімав…
… Бачу: поплавок раптом застрибав і потонув, волосінь напнулася! Видно, рибина величезна на гачок потрапила — навіть човен за собою потягнула! Я обома руками вхопився за вудку …
Отак ми і тягнемо: я — рибину на поверхню, вона мене — під воду! Хто кого!
І вийшло так, що рибина ця мене так сильно смикнула, що втратив я рівновагу, у воду шубовснув і на дно пішов, бо одіж на мені була важка: плащ брезентовий і високі чоботи гумові.
Ну от, думаю, і прийшов мені кінець: потону зараз! Раніше — я від усіх риб сильніший був і усіх їх з царства їхнього підводного витягав на поверхню, де вони дихати не могли і помирали. Виходить, тепер моя черга під водою загинути, де я дихати не можу…
Аж тут — і почалися дива!
Простісінько перед моїм обличчям опинилася та рибина, що я на гачок спіймав. Лишень тепер навпаки вийшло: це вона мене спіймала і на дно затягнула! Це був сом великий-превеликий! Я таких величезних ніколи не бачив!
Дивимося ми з ним один на одного. У мене очі від подиву широко розплющені — і в нього очі широко розплющені! У мене вуса — і в нього вуса! Тільки в нього в губі — мій гачок стирчить. Рук же, аби той гачок витягти, він не має. Кров у нього цибенить. І боляче йому.
Відтак мовить мені сом:
— Витягни гачок: мені ж боляче!
… Як він говорить, я не чую, а що говорить — те дивовижним чином розумію…
… Витяг я гачок обережно.
Чекаю, що далі буде.
А сом мені й каже:
— Хотів я знищити тебе, за те зло, що ти моєму риб’ячому царству чинив! Та бачу, що є в тобі ще доброта!
Саме тому — і живий ти поки що.
Так тому й бути, відпущу тебе тепер, якщо пообіцяєш ніколи більше не нищити риб — ні великих, ні малих!
Тут я йому й пообіцяв, бо дуже перейнявся я тим, як рибкам боляче від гачків рибальських і як їм раніше строку, відпущеного природою, помирати не хочеться.
Ти ж бо знаєш, Анютко: коли я вже щось пообіцяв — то завжди точно виконую! Слову я своєму вірний! І нізащо його не порушу!
Певно, сом теж про мою вірність слову довідався, бо ми з ним ніби чули думки один одного — і так думками один одному й відповідали.
І говорить він мені:
— Згідно із нашим риб’ячим законом, за рішення твоє добре — здійсняться три твої бажання. Як забажаєш — так і буде!
Ну, з першим бажанням ясно: як не хочеш зостатись навіки в підводному царстві, то маєш ти побажати опинитись у своєму човні або на березі.
А ще два чарівних бажання — твої. Не витрать їх намарно!
Тут я подякував сомові і уявив, що опинився я вже у своєму човні, ніби нічого й не сталося. Сильно-сильно я це уявив!
І справді: опинивсь я у своєму човні, мов нічогісінько й не було.
* * *
— Ти, напевно, заснув — от сон тобі такий і наснився! — мовить Анютка.
А дідусь Ваня у відповідь:
— Так само і я подумав: заснув, певно, — ото й привидівся сон чудний. От тільки, вудки — ніде немає!
— Так ти її впустив уві сні!
— Я і так теж гадав! Почав шукати: чи не застрягла вона де у заростях очерету — та так і не знайшов.
— А одежа на тобі мокра була чи суха? — запитала Анютка.
— Одежа — суха виявилась. Але ж я себе в човні — у сухому одязі уявив. Бо в мокрому одязі незручно й холодно!
Отож і виходить, що перше диво здійснилося.
Я і сам не надто в це диво повірив: що на дні був, із сомом розмовляв…
Взяв я весла, гребу до берега.
Причалив, а сам думаю: «Як же мені до моєї Килини з порожніми руками повертатись? Із чого вона суп зварить?»
І подумалось мені, що от би зараз набрати білих грибів, та таких, щоб і на диво гарні були, і міцні, і великі, і смачні, і щоб — не менше десяти штук!
Не встиг я так подумати, аж бачу — неначе у прибережних чагарниках білий гриб стоїть.
Підійшов ближче — і справді!
Справді — мальований красень — великий і міцний! Ступив два кроки вперед — іще гриб!
Так вони ланцюжком уздовж берега й росли: усі десять, один більший від іншого! Пошукав іще – більше немає.
Скажеш — не диво? Втім, таких великих і гарних грибів я ще ніколи не знаходив!
Пішов додому задоволений: і суп надзвичайний вийде, і насмажити залишиться! Зрадіє моя Килина!
Іду та й гадаю: збіг це був — чи диво?
Міркую далі: «А що, як це насправді — диво? Яке тоді третє бажання загадати?»
Прийшов додому. Килині моїй про все розповів.
… Поїли ми супу грибного і стали міркувати: що б нам таке ще загадати?
Думали-думали, а придумати не можемо.
Все у нас із нею, ніби, є. І хатинка недалеко від озера, і городик поруч. Хатинка, щоправда, маленька: одна кімнатка, де заледве вміщується ліжко наше, стіл, два стільця й пічечка. А втім, і клопоту з нашою хатинкою мало!
От і не можемо ми з нею вигадати: чого б такого забажати? Що є — і добре, а чого немає — того й не треба!
А тут до нас хлопчик сусідський — Петрик — зайшов.
Килина його супом грибним почала частувати! Жаліла вона Петрика і завжди його нагодувати намагалася. Бо хлопчина цей — ріс ніби сирота, хоч і при живих батьках. Та й хворів він сильно, і я з ним частенько їздив до міста по лікарях. От тільки вони говорили, що йому треба операцію за великі гроші робити. А у батьків його — і на їжу грошей вистачало не завжди, бо вони їх усі на горілку витрачали. Та й у нас із Килиною — лише пенсії наші маленькі. Хоч решту життя відкладай — не зібрати й малої частки тих грошей, що за таку операцію просять.
Отож, як Петрик пішов, ми з Килиною домовилися, що третє бажання хлопчику цьому віддамо: щоб він одужав! І побажали ми цього — з усієї сили!
— І що — вийшло? — запитала Анютка.
— Вийшло! Поїхав я з ним наступного разу до лікаря. А лікар і говорить: кращими стали аналізи, не потрібно операції робити! Треба лише продовжувати загартовувати й зміцнювати організм — і тоді хвороба остаточно мине!
… А я в той час якраз вчив Петрика загартовуватися: щоранку допомагав йому обливатися холодною водою з відра.
Отак! Тож — не обманув мене сом! І я його теж не обманув: відтоді рибок не ловлю і не їм! І тих рибок, що інші люди спіймали, — теж не купую. Бо якщо купувати — тоді виходить, що для мене тих рибок спіймали та вбили!
А ще гриби мені з тих пір завжди дивовижним чином трапляються. Навіть коли всі з лісу з порожніми кошиками повертаються, мій — повний!
— Хороша в тебе історія вийшла, дідусю!
А я от — казку про квітку-семицвітку знаю. Там дівчинка тільки останнє бажання правильне загадала. Ти ж — усі три хороші загадав!
— А ти б сама — що загадала, Анютко?
— Я подумаю — і тобі наступного разу скажу.
