Як Добриня місто визволив

Їде Добриня лісами, їде Добриня полями, силу свою Богатирську чує. Вогнем горить-палає серце Богатирське, руки силою сповнюються, всю Землю готові любов’ю обійняти!

Вдивляється Добриня в далечінь: де воно — те діло, що нині звершити судилося?

Бачить — місто на горі… Віконниці зачинені, ворота замкнені… Люди там у неволі, в страху живуть, свободи не знають…

Розгледівся Добриня, обдивився: нема ворогів — а все зачинене-замкнене! Нема небезпеки — а страх живе в людях тих всередині…

… А навкруги — краса та роздолля!... В чистім полі гуляє вітер вільний! Річка чиста й швидка, рибами сріблястими повна! Ліс — в ньому велети-стовбури куполи листя тримають гілками-руками!

Звірі — вільні! Риби — вільні! Птахи — вільні! А люди — невільні… Нема ворогів — а страх — є, нема іга — а рабство є!...

І якщо виходять ті люди із міста замкненого — всім навколо неволю й смерть несуть: пташку піймають — у клітку саджають, а то й убивають, риб неводами ловлять, душать, звірів арканом та капканом ловлять, мучать… Нікому добра не несуть ті люди страху й неволі — та й самі нещасливі!...

Сів Добриня на бережку річки чистої та й задумався: як біді зарадити. Хлібчика дістав, трапезувати став. А властивість у хліба цього, Богом дарованого, особлива: якщо з іншими ділитись, не кінчається хліб цей, скільки не віддавай!...

Пташки до Добрині прилетіли, звірятка підбігли, рибки підпливли… Пригостив Добриня хлібцем їх усіх. Та й став поради питати:

— Чому, ви, пташечки, волю любите, а люди в місті сім не люблять?

Відповідають пташки:

— Ми ранок кожен зустрічаємо, бачачи сонечко, — і співати нам хочеться! Небо бачимо синє прекрасне — і літати нам хочеться! Пісні про любов, про красу, про свободу — кожен батько у нас співає — і дітки пісні ті слухають та й запам’ятовують…

Люди ж — вони в темних кімнатах живуть, сонечка не споглядають, неба не бачать! Де ж їм свободи захотіти, коли вони про неї не відають навіть? Бо ж батьки, які в неволі виросли, лише рабству дітей своїх навчати можуть!...

Подякував Добриня пташкам.

Став звірів лісових запитувати:

— Чом ви, звірі лісові, волю любите, а люди — не люблять?

Відповідали звірі лісові, пухнасті:

— Землю ми чуємо, як вона нас на собі несе. Якщо нірки риємо — Земля нас від небезпеки сховає, спати вкладе, взимку зігріє, влітку прохолоду подарує… Стежки-доріжки ми лапками відчуваємо, запах кожної травинки знаємо… Вночі ми зоряним покривалом небесним вкриваємось, удень — світлом прозорим умиваємось. Вільні й щасливі ми на Землі живемо! Вона нам — як мати: напоїть, нагодує, від небезпеки збереже…

А люди ж… Землю-Матінку забули та розлюбили вони! Й не відчувають вони тепла її, допомоги її, захисту її! Як же їм вільними по ній ходити, у щасті жити?!...

Подякував Добриня звірям лісовим.

Став у рибок питати: чому люди свободу не люблять?

Нічого не сказали рибки, лиш з образою на людей сріблястим вигином спинок лускатих блиснули на сонці — й занурились у прозору течію вод річкових, сховались у глибині…

Вклонився Добриня рибкам.

Став Добриня думати: як же людям показати небо й Землю, води й Сонце, як пісню про свободу їм проспівати?

А назустріч йому каліки перехожі з торбами йдуть, стогнуть-виють пісню свою жебрацьку:

— Подай нам, добрий чоловіче, на прожиття!… Бідні ми, бідні, нещасні!... Сонце нас палить, вітер продуває, на голій землі спимо, кісточки болять… Бідні ми, бідні, нещасні!...

Добриня калікам хлібця відломив, одному в руки дав. Той собі за пазуху сховав, з супутником не ділиться, слово вдячне Добрині не каже…

Другий кричить-приказує:

— Дай-подай!...

Дав і другому хлібчика… І той — так само…

Почав їм Добриня про хліб дивовижний розповідати, що не закінчується, якщо ним з іншими ділитися… Тільки слухати вони не стали, руками замахали, далі пішли… Кожен свій шматок до останньої крихти з’їв — та так жебраком і зостався…

Став Добриня в Отця-Бога питати:

— Як душі розбудити в народі цім?

Говорить тоді Бог такі слова:

— В серці людському — ключ до Свободи! Це — любов некорислива! Розбудиш любов у душах, попросяться вони на Волю — забудуть страхи, бо любов від усіх страхів сильніша!

— Як же любов розбудити?

— Виріши сам…

Під’їхав Добриня до воріт залізних, стукати почав. Не відчиняють ворота… Стукнув тоді з усієї сили Богатирської — задрижали ворота, вдруге стукнув — захиталися, втретє стукнув — з петель зірвались та й на землю впали.

Поїхав Добриня вулицями — ніби свіжий вітер полетів, ніби пісня дзвінка полилася, ніби сила чиста потекла… Вітер віконниці в домівках відчинив, сонце ясніш засіяло, пташки за Добринею летять, гімни свободі співають. Дивуються люди! Освітили сонячні промені помешкання їхні, і побачили вони, що там — лише пил та непотріб зібрались. І найсміливіші на вулицю попрямували.

Добриня діток на коня поперед себе саджав, сказання розповідав, пісні співав. На майдан безліч люду вийшло. Дивуються!

Став їм Добриня говорити, що кожен може в собі здолати змія семиглавого. Голови ці: ненависть, страх, лінь, образа, гнів, заздрість та смуток. І тоді, здолавши їх, вільною стане кожна людина, засяє в душі у неї любов яскравим сонечком!

— Чи чуєте ви, люди, як серце в грудях б’ється? Це — любов сердечна в грудній клітині, як пташка б’ється, на волю проситься!... Відкрийте руками душ ці клітки тіснії — як вікно відчиняють! Нехай в грудях світло любові засяє чисте та ясне — як сонечко! Нехай світло те на всі боки ллється, шириться! Усміхніться один одному лагідно! Подивіться: небо синє — яке високе, прозоре та чисте! Сонечку — подяку за світло, за тепло, за життя — кожен може вустами серця говорити! І тоді — світло любові вашої, яке з грудей проллється, весь простір навкруги заповнить! Розіллється над простором душа вільна, крила ніжні й широкі випростає, все живе любов’ю обійме: й Землю-Матір, і всіх, хто на ній живе!

Пішли люди з Добринею до річечки чистої, омилися водами прозорими. А Добриня їм далі оповідає — про Ріку Світла Живого, що над землею тече, все Собою омиває, плекає, та про Землю-Матір, яка любов’ю все живить і ростить, про Отця-Бога, Який Своєю Любов’ю — всьому Творець, Який з кожним готовий говорити, на Шляху Любові допомагати кожному.

Став Добриня з молодців збирати рать — щоб не перевелись на Землі Богатирі, щоб було кому людям про свободу повідати! Бо стоять по всій Землі міста замуровані, живуть у них люди невільнї!

… І до сьогодні в краях тих ще живуть сказання про те, як переміг Добриня змія того семиглавого й тисячі людей визволив.

… А Добриня далі їде. Їде Добриня лісами, їде Добриня полями, силу свою Богатирську чує. Вогнем горить-палає серце Богатирське, руки силою повняться, любов’ю готові всю Землю обійняти!