Три подвиги Добрині

Їде Добриня лісами, їде Добриня полями. І немов сонце в грудях Богатирських сяє. Нема справи, щоб не до снаги була силі Богатирській! Нема супроти нього противника, котрий би здолати його міг!

Побачить гарну дівчину — краса в ній розквітне, як яблунька весною. Побачить молодця — і сила в ньому зросте добра. Побачить дідуся, чи бабусю — гляне Добриня в душу, де любов і молодість живуть, — і зцілиться неміч стареча, посмішка добра в очах засвітиться. Усміхнеться Добриня кожному і скаже:

— Так тепер і живи!

І живуть люди, слову Добриніному слідуючи, заповіді Любові й Добра виконуючи, — щоб був лад у домівках, щоб світло сяяло у серцях!

… Їде Добриня, варту свою Богатирську веде.

Бачить — камінь посеред трьох доріг лежить. Напис на камені тім гласить:

“Хто ліворуч піде — тому одруженим бути.

Хто праворуч піде — тому багатим бути.

Хто прямо піде — тому вбитим бути.”

Здивувався Добриня: хто тут свої такі порядки встановив? Усі три дороги перевірить вирішив.

Поїхав Добриня ліворуч: “Не Богатирська це доля — одруженим бути!”, — думає, — “Поїду, подивлюся!”

Чи довго їхав, чи ні, бачить: стоять два тереми високі, різьблені. До ближчого терему Добриня під’їхав. У ньому — дівиці нарум’янені, брови у них сурмою підведені, красою вражаючою дівиці сяють, вбранням нескромним спокушають. Кинулись вони Богатиря стрічати-обіймати. Хочуть вином п’янким напувати, хочуть лебідками смаженими пригощати… Хочуть Богатиря напоїти — та пограбувати…

А Добриня дивується, п’янкого вина не п’є, лебідок смажених не їсть, красою намальованою не зваблюється.

Став Добриня їм слова казати:

— Чи для того вам тіла дані прекрасні, щоб ними багатство здобувати? Не в багатстві мирському ж бо щастя людини! Жаль мені вас, бідних-нещасних: ви про щастя та радість не чували навіть, багатство душі з вином стекло, радість — як лебідь, спіймана та вбита, вмерла… Старість до вас прийде і смерть за нею — а любові ви так і не пізнаєте, дарма життя свої витратите...

Не чули дівиці раніше слів таких, злякались, як про старість і смерть почули, заплакали, фарба по щоках потекла…

А Добриня й запитує їх:

— Де ж юнаки ті, котрі вино ваше п’янке пили, лебідок їли?

Дівиці відповідають:

— Хтось пішов голий та босий, а інші — як ми живуть, — і на сусідній терем вказують, де юнаки дівиць зваблюють, вином п’янким поять і багатство так здобувають…

— Приведіть їх сюди скоріш! Разом ви жили неправедно — разом вам відповідати, заподіяне виправляти.

Зібралися перед Добринею юнаки й дівиці. Став їм Добриня про життя й смерть розповідати, про щастя й любов некорисливу пояснювати. Став їм говорити, що за справу кожну недобру повинна людина відповідати, заподіяне виправляти.

— Оберіть одне одному супутників: дівиця — юнака, юнак — дівицю. І ходіть по землі, віддавайте те, що в інших неправедно брали, всім, кому зможете, — допомагайте! Лише так серця ваші вивільняться! Одне одного покохати зможете! Бо ж тільки в любові сердечній дітки добрі та лагідні народяться! Тільки в любові сердечній нове життя для вас настане: знайдете щастя таке, якому старість і смерть не страшні!

Вчинили юнаки й дівиці за словом Добрининим, пішли по землі багатства награбовані роздавати, добру й некорисливості навчатися, любов втрачену шукати.

А Добриня до каменя повернувся, мечем напис перший той розсік. Зник напис, як і не було його зовсім.

… Поїхав Добриня праворуч: “Не Богатирська це доля — багатим бути”, — думає, — “Поїду, подивлюся!”

Чи довго їхав, чи ні, бачить: гора перед ним — золота повна і каміння дорогоцінного розсипи, під горою — кістки людські грудами біліють, навколо гори — людці мішки зі златом й камінням тягнуть, надриваються, тільки не забрати їм все теє злато, котре жадібність взяти хоче.

А в самій горі Горинич-змій тридцятиголовий сидить, солодко їсть, солодко спить, кісточки людські під гору спльовує. Завжди обід у нього приготовлений: як ланцюги важкі, багатство людей до гори прикувало, ще більше взяти хочуть — і не піти ніколи!

Зібрав Добриня людей, які під вагою непосильною зігнулися. Став він до них промовляти. Повідав про Горинича-змія, що в горі живе, розказав, що лиш те людині належить, що вона з собою забрати в світ інший зможе, тільки тим людина істинно володіє, що подарувати готова, тільки теє багатство зросте-примножиться, котре ділу доброму служить.

Стали люди випрямлятися-вивільнятися. Пішли дарувати те, що з собою взяти змогли, примножувати справи добрі та слова Добринині іншим людям розповісти, та історію про золоту гору повідати.

Тут Горинич-змій відчув недобре: куди не кине оком — нема нікого, тільки злитки й камінці дорогоцінні лежать… Один Добриня перед горою стоїть, на Горинича-змія очікує.

Налетів Горинич-змій на Добриню, вогнем із тридцяти голів плюється, димом сморідним пихтить.

А Добриня й каже йому:

— За що ти так покараний, бідний Гориничу-змію?

Усі голови Горинича на Добриню зашипіли:

— Нащо ти сюди прийшов? Смерть свою шукав? — Тож знай, що знайшов! Не побачать тебе на землі більше, не зносити тобі голови твоєї: кісточки твої обсмокчу, на місце видне складу, щоб не було Богатирям спокуси мені заважати жити приспівуючи! Безтурботно я жив, не тужив, щодень на обід до мене черга була, люди златом до гори, як ланцюгами прикуті, ходили. Ти людей визволив — за що й смертю страшною помирати будеш!

— Це ми ще побачимо, хто кого, — усміхнувся Добриня, щит свій Вогненний підняв, меч свій сяючий оголив.

І закипіла битва.

Горинич-змій вогнем палахкотить, на Добриню налітає. Добриня щитом вогонь той відбиває, броню зі змія мечем збиває.

Добу б’ються, другу б’ються, на третю добу став Горинич-змій голим: жодної луски на тілі його не зосталося. Розрубав тоді Добриня його на частини: кожній голові по частині дісталося.

Поповзли тридцять змійок по землі, повинились перед Добринею.

І сказав їм Добриня:

— За те, що стільки людей загубили, життя вам — в тілах зміїних проживати, щороку шкіру зміїну скидати, доки не зостанеться злоби й отрути у душах ваших! Тоді дозволено буде вам стати жабами та ящірками — і пізнаєте, як без злоби на Землі жити!

І Добриня до каменя повернувся, мечем напис другий розсік. Зник напис, як і не було його.

… Поїхав Добриня прямо: туди, де приречено вбитим бути. “Не Богатирська це доля — убитим бути!”, — думає, — “Поїду, подивлюся!”

Чи довго їхав, чи ні, небезпеки не бачить.

Тільки град стольний стоїть перед ним. Князь Добриню зустрічає-вітає, за стіл поряд із собою на місце почесне саджає, хлібом-сіллю пригощає. Гуслярі йому славу співають, золотим шоломом його княжі слуги вінчають, латами візерунковими нагороджують. На перини м’які, під ковдри шовкові спати Добриню кладуть. Славою й пошаною оточений Добриня — і нема небезпеки ніякої! Час спливає, а ніщо не змінюється! Нема кому Добрині допомагати, нема кого з неволі визволяти.

Неспокійно від цього Добрині стало, не звик він без діла жити!

Став Добриня Отця-Бога запитувати:

— Де ж той ворог, якого треба мені здолати?

— Головний ворог у самому собі жити може: якби піддався ти вмовлянням улесливим та життю розкішному, якби забув про біди людські та про обов’язок Богатирський — тут би й настав кінець Добрині-Богатирю! Найскладніший подвиг — самого себе перемогти! У кому самість померла, а любов зросла всеохоплююча — той, воістину, — Богатир Великий! Витримав ти це випробування славою й пошаною, не забув призначення своє!

Попрощався Добриня з князем і слугами його, за прийом і почесті дякував. І в путь-дорогу спорядився.

Поїхав Добриня до каменя, вдарив мечем — зник напис останній, як і не було його зовсім.

Тоді розсік Добриня камінь навпіл — і забило між половинами його джерело чисте, набігло ціле озеро. Води прозорі, цілющі всякому спрагу втамовують, немічних зцілюють, радістю сповнюють.

Стали рибки в озері тім жити.

Стали птишки прилітати до озера того гнізда вити.

Стали звірі лісові до озера приходити води попити.

Приходять і люди до озера. Вмиваються — і зменшується у них потяг до багатства і слави, тіла від хвороб зцілюються, душі очищуються і світлом чистим і любов’ю наповнюються.

… А Добриня далі їде.

Їде Добриня лісами, їде Добриня полям. І немов сонце в грудях Богатирських сяє! Нема справи, щоб не до снаги була силі Богатирській! Нема супроти нього противника, котрий міг би його здолати!