Про “Лишенько” та долю

Їде Добриня полями, їде Добриня лісами. А на землю весна прийшла, любов і радість принесла: всьому живому — пробудження, всьому новому — народження!

Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!

Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!

Квіти свої вінчики розкривають: здрастуй, весно красна!

Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весно красна!

Весно красна, ти — любові пробудження, всьому живому — нове народження!

Люди весну святом зустрічають. Дівиці юнаків обранцями величають, юнаки дівиць обирають. Весілля веселі всюди гуляють.

Стали Добриню на весілля кликати: гостем почесним в домі побувати, щастя й удачі молодятам побажати.

Думає Добриня: “Що я на весіллях не бачив? Меду солодкого не пив? А вина хмільного ніколи до рота не брав, та й не треба: в тому сила Богатирська не живе, хто вино п’янке п’є.”

Хотів відмовитися, а Бог йому говорить:

— Поїдь: лихо зустрінеш-помітиш — та виправиш!

Поїхав Добриня.

Чи довго їде він, чи ні, бачить: річечка в крутих берегах тече. Берег водиця підмила, скеля-каменюка велика від берега відвалилася, русло перегородила. Нема річечці проходу. Стала вона води піднімати, все навколо затоплювати, а каменюку їй і не зрушити, і не обігнути. Скоро до села ближнього повінь дійде, хати заллє…

Вирішив Добриня річечці допомогти. Увійшов у воду, камінь став плечем штовхати: раз піднатужився, два піднапружився, тільки з третього разу зсунув каменюку з місця. Лягла каменюка на другий берег стійко, пропустила річечку. Потекла вона руслом своїм до моря синього, води свої весняні понесла.

І приліг Добриня під деревцем подрімати-відпочити, та й коню Богатирському вже травички весняної поїсти дати.

А коли прокинувся Добриня, чує: біля нього люди подорожні розмову ведуть недобру, задуми замишляють підступні. Говорять вони, як приїдуть на весілля, всіх вином напоять заморським, а як заснуть гості п’яні — викрадуть наречену та красунь-молодиць, заберуть у землі чужі, князю чужоземному в наложниці продадуть.

Проїхали повз люди недобрі, Добриню не бачили…

Добриня коня свого Богатирського осідлав, поїхав та людей тих недобрих наздогнав.

Запитує:

— Куди прямуєте?

— На весілля нас покликали, — відповідають.

— І мене на весілля покликали. А які дарунки молодятам везете?

— Вино веземо дороге, заморське, — відказують люди недобрі.

— А я, — каже Добриня, — меч везу Богатирський. Знаю я, що люди недобрі задумали всіх гостей вином напоїти, а раненько, коли всі заснуть п’яні, хочуть наречену та дівчат-красунь викрасти й князю чужоземному в наложниці продати. Тут і мій меч в нагоді стане! Як почнуть люди ті недобрі молодиць хапати — так стане меч мій злодіям голови рубати!

Злякалися люди недобрі, на коліна перед Добринею впали, в ноги Богатирю вклоняються, помилувати їх просять…

А Добриня й мовить:

— Дякуйте Богові, що зосталися нездійсненними злодіяння ваші! Та спочатку краще думайте: які дари ви людям принесете, та що за це отримаєте-пожнете? Якби і не стали мені відомі задуми ваші лукаві — та ж від Бога ніхто не сховає ні слова, ні думки, ні діяння! Що б ви не робили — прийде час за звершене відповідати, нагороду отримувати: що заслужили — те й матимете! Їдьте тепер з миром, та про те, що з вами сталося, людям розповідайте. Якщо стане на землі задумів недобрих менше — змиєте з долі своєї провину.

Пішли-поїхали вони по землі, про Бога всевидющого розповідати стали. Люди слухали, добрішими ставали.

… А Добриня далі їде.

Під’їжджає до будинку розкішного, гарного — куди його на весілля кликали. Гостей — повен дім, бенкет веселий гуде. На столах — меди солодкі, калачі тільки з печі, гриби й соління, з ягід солодке варення…

Добриня молодятам добра бажав, господарям поклони клав — та їхати далі бажав.

Але Бог йому говорить:

— Постривай! Ти ж нікому нічого не пояснив!

— Хто ж мене на весіллі слухати стане?

— Та є тут одна…

— Гаразд, залишуся, — Добриня відповідає.

Тут іде до Добрині дівиця, та не красуня — нареченої сестриця молодша. Ківш із медом несе, дорогою спіткнулась, впала — мед розлила, сама вимазалася, гулю набила, гостей насмішила.

Говорять батько та мати: сядь за піч — та не ганьби нас перед гостем дорогим, “Лишенько”!

Дівиця лице втерла, до лоба п’ятак мідний приклала, за піч сіла. Сидить тихенько: нещасна — та не злиться, безрадісна — та не ображається.

Навколо — бенкет та чад, кожен гуляти рад! Про Добриню враз усі забули.

Сів він на лавку біля печі і дівицю запитує:

— Як тебе звати-величати?

— Оленою, — дівиця відказує, — тільки всі мене “Лишеньком” кличуть, ім’я справжнє і не згадують.

— Підемо з дому, Оленко, поговоримо, бо задуха тут.

Пішли вони з дому. Олена дорогою полицю з горшками глиняними зачепила, весь посуд розбила… Хотіла на неї мати накричати, та що з незграбної невдахи взяти?!

Сіла Олена під деревцем, сльози втирає, Добриню питає:

— Ти всім допомагаєш, усіх рятуєш, урятуй і мене! Певно, горе-біда раніш мене народилося! Ні в чому мені не щастить! Як жити мені — не знаю… Хоч іти в криницю топитися, та й там, мабуть, не вийде: в зрубі застрягну, всім на заваді стану!

— Лиху твоєму, Оленко, лише сама ти можеш допомогти! Сама людина долю свою, як ткаля, пряде, сама людина з нитки тієї полотно життя свого тче. Кожен вчинок людський віхи у долі його позначає, на багато років наперед майбутнім його править. Тáк доля з багатьох учинків колишніх звита, що змінити її непросто. Не на одне життя людське ниточка долі в’ється, з минулого в майбутнє тягнеться.

Розумієш ти тепер, як нещастя в долю людську вплітається? Біль та лихо, що іншим чинили, — до людини бідою та долею недоброю вертаються; скоро вертаються чи повільно — та тільки заподіяне зло виправити важче, ніж намагатися не скоювати його. Якщо тепер з тобою нещастя станеться якесь — ти не сумуй і не плач: скажи лиш лагідно “пробач!” тому, кому зле від справ твоїх неправедних стало раніше. Так вузлик темний у долі розв’яжеться.

Як коваль залізо й золото кує, у вогні обпалює, водою поливає — і долю свою людина так само змінює. Щоб від долі гіркої звільнитися — сама маєш змінитися. Тільки непросто це. Рішучість і твердість потрібні, та й завзятість — не на один день!

Тут Олена ще більше заплакала, всю хустинку сльозами намочила:

— Звідкіля ти про коваля дізнався, про лихо моє найбільше? Я про це нікому не казала, думки від себе проганяла… Любий мені коваль Вавило!... На всі руки він майстер: і коня підкує, і перстень шлюбний-вінчальний з нитки золотої викує. Руки у нього сильні та ніжні, будь-яку роботу зробить — ніби слухаються його і залізо, і мідь, і срібло, і золото… Та чи зможе він мене колись полюбити? Навіщо йому “Лишенько”, коли скрізь красунь стільки?

— Яке ж це лихо, коли любиш людину хорошу? Як може бути лихом — любов, яку даруєш? Це — щастя велике: коли в серці любов прокинулася!

Чому ж ти плачеш-страждаєш? Мабуть, не коваля Вавилу, а себе ти любиш, до того ж таку, як ти є: незграбну, нещасливу, нікудишню… Себе жалієш і любиш ти!

Якщо хочеш без горя жити — не жаліти-любити себе маєш, а змінити! Щоб від долі лихої звільнитися — сама маєш змінитися!

То що, будеш з “Лишенька” робити Оленку добру та лагідну, вмілу та пригожу, турботливу та мудру?

— Мені втрачати нічого, крім долі гіркої! Гірше, ніж є, не буде!...

— Тоді починай: до річки піди, сукню свою брудну випери, сльози гіркі змий, скупайся сама — і жити по-новому починай!

Скупалася в річці Олена — у воді весняній, студеній і свіжій! Сльози гіркі позмивала, сукню дочиста відіпрала, теплом сонечка обсушилася — ніби заново народилася!

Говорить їй Добриня:

— Сонечку, що тебе обсушило-зцілило, подякуй, Оленко, з любов’ю сердечною!

Підняла Олена вдячно руки до сонечка — і полився на неї Світла потік чистий-золотистий! Під ним вона постояла — ніби світлом живим наповнена стала! Не колишня незграбна й непоказна стоїть тепер Оленка — а ніби водночас розпустилась з бутону краса дівоча! Вся від щастя сяє-світиться Оленка, говорить Добрині слова вдячні:

— Ніколи раніше не було мені так радісно й гарно! Спасибі тобі, Добрине!

А Добриня їй у відповідь:

— Те світло, що загорілося в тобі, — ти всьому світу із серця тепер подаруй, кожній істоті любов пошли: і матінці, і батечкові, і братам, і сестриці, і мóлодцю, що любий тобі, і сонечку променистому, і водиці чистій, і рибкам, що у воді пливуть, і птахам, що у небі літають!... Усім-усім щастя побажай: всім істотам на Землі — тоді не згаснуть світло й радість у тобі!

Наче сонечко в Олени у грудях засяяло! Від радості вона затанцювала, руки, ніби крила прозорі, розпростала, все живе ними пестила! Щастям своїм та любов’ю сердечною — з усіма Оленка ділитися радо стала!

А тим часом вийшов на берег Вавило. Хоч і не любив він ще Оленку, та стривожився: куди ж це “Лишенько” поділося, раптом знову з нею біда якась трапилася?

Не став Добриня підглядати за тим, як серце дівоче щасливе запалило іскрою кохання серце юнака…

Поїхав далі Добриня. Їде та й думає: “Кожна людина — долі своєї коваль. У Творінні Божім — всьому людина вінець! Тільки потрудитися людина має: щоб задум Божий здійснити!”

… Їде Добриня полями, їде Добриня лісами. А на Землю весна прийшла, любов і радість принесла: всьому живому — пробудження, всьому новому — народження!

Струмочки весняні дзюрчать: здрастуй, весно красна!

Птахи перелітні додому летять: здрастуй, весно красна!

Квіти свої вінчики розкривають: здрастуй, весно красна!

Звірі лісові одне з одним парами гуляють: здрастуй, весно красна!

Весно-красна, ти — любові пробудження, всьому живому — нове народження!